Як не зривати злість на дітях

У дитинстві я дуже любила мамині розповіді про її дитинство. Мені подобався сам процес, а коли стала трохи дорослішою, я згадую розказане і мені стає моторошно. Текст викладено на сайті ВВС-Україна.

Тема злочину і покарання була переважаючою в її історії. Наприклад, якась дитяча вина, і як бабуся Федора за це побила маленьку Галю. При цьому мама розповідала про бабусю без образи, з любов'ю. Але мене не покидає відчуття, що саме ці болючі моменти і залишилися єдиними в пам'яті моєї мами про бабусю після її смерті.

Мене вже не били, але, як і на більшість дітей, кричали і забороняли реплікою "бо Я так сказала".

Зі своїм сином я розмовляла з дитинства, як з дорослим. Навіть тоді, коли він не розумів "дай" і "на". Я ніколи не забороняю категорично і завжди намагаюся пояснити, чому "ні". Зокрема в той час, коли такі "бесіди" були грою в одні ворота, коли здавалося, що я божевільна і говорю сама з собою. У будь-якому випадку, я не намагаюся хвалитися, не кричати на дитину - це не вбудована опція.

Якщо Ви мама здорового звичайної дитини, ви точно сприймаєте фразу "я вдячна всесвіту за неповносправної дитини", як білий шум, як щось, чим мами дітей з відхиленнями від норми намагаються налаштувати себе морально.

Я вам так скажу: на початку боротьби за "звичайність" такі мами взагалі сприймають цю конструкцію як знущання. I я так сприймала. I лише потім, аналізуючи всі метаморфози, що відбулися зі мною, я чесно можу сказати: якби мені не довелося битися з вітряними млинами, ніякого Дон-Кіхота з мене б не вийшло.

Я неврівноважена і нервова, я пихата і авторитарна. Моєму синові загрожувала домінантна мама з нестачею часу на довгі розмови і внутрішнім бажанням контролювати і опікати. Отже, якщо трохи оздоби цю схему, то малий знайшов метод, як нейтралізувати небезпечну маму: не розуміти її і не розмовляти з нею, влаштувати свій режим і завести свої правила життя.

Я з раннього дитинства почала поважати його за те, що він ніколи не плакав без діла. Тобто, якщо сльози, то це вже точно дуже боляче, або дуже-дуже треба. Але була єдина маніпуляція сльозами: варто було підвищити голос, у дитини починав трястися підборіддя, малий готовий був влаштовувати "плач Ярославни".

В однієї моєї подруги дві чудових доньок. У них немає проблем з нервами, вони звичайні життєрадісні діти, і батьки їх дуже люблять. Але зате мама засмикана роботою і життям. Днями вона розповіла мені, що у старша почала заїкатися. Терміновий похід до лікарів закінчився довгим і докладним рецептом лікування. Там був цілий список для аптеки. Для мами. Заспокійливих. Так як не треба кричати на дітей.

У моїй ситуації я прийшла до цього висновку сама. Так. Для того щоб у мого сина не сіпалися очі і був постійний прогрес, я п'ю справжні заспокійливі. Курсами. Так, без ліків я не справляюся. Якби я вміла не кричати і не зриватися без заспокійливих, то я була б іншою людиною. Це і є мій секрет "відповідального батька".

Коли в одній жіночій компанії, за розмовами про власне дитинство, про дитинство наших мам і бабусь, ми вивели таку теорію. В нашому колі вона була стовідсотковим фактом. У наших сім'ях з кожним поколінням назад до дітей ставилися все гірше. Мій син напевно зможе мені щось пред'явити, на кшталт "не помітила", "не надала уваги". Я можу згадати багато епізодів неконтрольованого батьківського гніву і криків. А вже моя мама - побоїв. За часів дитинства моєї бабусі, здається, дітей навіть не рахували.