Як сприймають жінок на війні?

До жінки на війні можуть ставитися інакше, ніж до чоловіка – вважати перешкодою, зайвою або сексуальним об’єктом.

Інструктор-медик Анастасія Шевченко, яка брала участь у дискусії “Жіночий досвід війни” на Форумі видавців, визнає, що таке ставлення дійсно існує. Настя потрапила на війну наприкінці серпня 2014-го - поїхала з волонтером, який возив гуманітарку і забирав поранених. Там зустрілася з добровольчим батальйоном імені генерала Кульчицького і вирішила залишитися з ними на деякий час. “Я дала собі 10 днів, щоб зрозуміти, що таке війна, і чи не переоцінюю я себе в бажанні воювати”, - каже дівчина.

- Коли я вже кілька днів жила на позиціях батальйону, почався бій, - розповідає вона. - На наших позиціях стояла волонтерська "швидка", і ротний сказав, що я можу поїхати на бій. Я поїхала, було багато поранених, ми багато з ними працювали. Наступного дня до мене підійшов заступник командира бригади і запитав: “Ти, така молоденька, а так добре працювала. Ти з нами служиш?” - “Ні” - “Ну то будеш служити”. З першого вересня я вже служила офіційно.

У батальйон Настя прийшла як стрілець-санітар, але доволі швидко перейшла на роль парамедика, а потім - старшого санінструктора роти, тобто взяла на себе медичні функції.

- Мені жодна з цих ролей не подобається, - зізнається вона. - Але на війні питання не в тому, що тобі подобається, а в тому, що в тебе виходить краще. Як і багатьом дівчатам, мені хотілося бути крутою і служити снайпером. Але що мені дійсно вдається — це саме збереження людського життя.

Хоча Настю фактично запросили на службу, в батальйоні її спершу прийняли вороже. Але потім ситуація змінилася.

- Три тижні від моменту, коли я оформила документи, мене щоденно втоптували в бруд. Мені казали, що я тут непотрібна, що від мене будуть лише проблеми. Фантазували, як я біжу під обстрілом, падаю, командир біжить мене рятувати, його вбивають і вони залишаються без командира. Зі мною показово не розмовляли і не сідали зі мною за стіл. Хлопцями було важко зрозуміти, що це за жінка, чому її не можна щипати за попу і навіщо вона тут, якщо її не можна щипати за попу.

Волонтерка-парамедик Олена Шарговська каже, що її досвід прийняття був дещо кращим, адже в добровольчому батальйоні "Правого сектору" “Госпітальєри”, де вона служить, дівчат щонайменше третина.

- До мене не ставилися як до слабшої, тому що я прийшла навесні, і до того часу мої посестри вже показали своїми прикладами, що можуть робити дівчата на війні. Але в Збройних силах усе дещо складніше. Там існує певне підпорядкування, ти не можеш просто піти, якщо є якась неприйнятна для тебе ситуація, як можна було б це зробити в добровольчому батальйоні.

З іншого боку, каже вона, існує ще й позитивне упередження, коли через те, що ти — жінка, тебе не хочуть кудись пускати.

Окрім упереджень і труднощів, з якими зіштовхуються жінки на фронті, є ще й ті, які чекають на них у тилу. Такий досвід має Настя.

- Коли я повернулася з першого відрядження, дружина мого командира звинуватила мене в тому, що я поїхала на війну, щоб спати там з усіма підряд, - згадує вона. - Я не знала, як їй пояснити, що аби спати з усіма підряд, не треба їхати так далеко, і що коли на твою землянку летять снаряди, то сексуального збудження взагалі не виникає. Іншим разом хлопець сказав, що не може зайнятися зі мною сексом, бо я воювала і в мене руки в крові.

Крім цього, заважають також надмірна героїзація та запитання “Ти ж більше туди не підеш?” Настя і Олена наголошують, що якби було більше залучення жінок, і якби до жінок на війні ставилися, як до чогось нормального, це значно полегшило б їм перебування там.

На запитання, якою є жіноча роль на війні, Настя відповідає швидко:

- Не існує окремо жіночої ролі на війні, як немає професій винятково жіночих або чоловічих. На війні є лише роль людини. А ще там усе вирішує фізична сила, адже слабкі воїни - будь-якої статі - не зможуть заряджати кулемети.

Цю думку підтримує і Олена Шарговська.

- Коли я прийшла у військкомат, мене дуже хотіли взяти і намагалися знайти спосіб, як це зробити. Мені казали: так, нам дуже потрібні медики, але чоловіки-медики. І я все хотіла спитати: а яким органом чоловіки-медики лікують краще за жінок? У часи волонтерства я спілкувалася з одним танковим батальйоном, і мені казали, що з мене була б хороша навідниця - я невисока і легко помістилася б у танку, але жодної жінки-танкістки я ще не зустрічала. Стосовно ж того, що жінка на війні має бути відповідальною за обслуговуючу працю, то це цілком хибна думка. В добровольчих підрозділах жінок занадто мало, щоб могли готувати і прибирати лише вони. Якщо їм таке скажуть, то вони дадуть відсіч. Із ними “бо ти ж жінка” не спрацює, бо вони вже подолали безліч упереджень, щоб прийти в Збройні сили.

Попри всі ці труднощі, дуже багато жінок сьогодні покинули своє мирне життя і пішли служити. Настя наголошує на тому, що колись війна закінчиться і всім потрібно буде знову навчитися жити нормально.

- Жінки так само отримують поранення. Наші нирки, шлунки і сечові міхури так само зношуються, нам так само сняться кошмари і приходять ті, кого ти не врятувала, і ті, кого ти відправила на той світ. Наша психіка уражається. Не всі журналістки, які стали кулеметницями, зможуть стати знову журналістками і писати про Форум видавців. Жінка, яка втратила кінцівку, теж хоче вийти заміж і хоче відчути, що вона залишилася жінкою.

Про учасниць УПА колись казали, що вони йдуть у підпілля, щоб знайти собі кохання. За 60 років ситуація трохи змінилася – люди визнають, що жінки теж можуть бути корисними на війні, але все ж таки залишається сприйняття їх, як відволікаючого фактора. У воєнних наративах переважають персонажі чоловічої статі. Проте, як і в 40-х роках минулого століття, жінки на війні присутні, вони виконують дуже різні ролі. Як і чоловіки, вони колись повертатимуться до мирного життя. І їм потрібно, щоб у цьому мирному житті їхній військовий досвід поважали нарівні з чоловічим, і він не ставав причиною їх відчуження та стигматизації.