Феномен сучасного материнства: інтенсивність, професійність, високі вимоги та психологічний тиск

“Якщо не розділити відповідальність за дітей між жінкою, чоловіком, державою і роботодавцем, то це може призвести до відмови багатьох жінок від материнства взагалі,” – соціолог Олена Стрельник.

Соціолог з Полтави Олена Стрельник написала книжку “Турбота як робота” про соціологічний аспект материнства. Серйозна наукова праця містить багато досліджень та різних опитувань, але при тому читається легко. Мабуть, тому, що проблема актуальна: як сучасній жінці поєднати високі вимоги до неї як до матері з так само високими вимогами як до фахівця у певній професії. Ми говорили про те, чи реально встигнути усе й одразу, чому мами, які працюють і мами, які доглядають за дітьми, однаково сильно не задоволені собою, і де той баланс, який дозволить жінкам почуватися впевненими, реалізованими і … хорошими.

– Олено, Ви написали книжку про материнство. Але це дуже загально. Про що вона конкретно? Про те, як встигати робити мільйон справ одночасно чи про щось інше?

– Ні, жодних порад я не даю, і це моя принципова позиція. Тому що занадто багато зараз приписів і суспільних вимог щодо материнства, щодо того, як хороша мама має дбати про своїх дітей. Спостерігаю два досить суперечливих образи материнства в Україні. Один – ідеалізований, рожево-ванільний, грунтується на тому, що материнство – це виключно щастя, жінка мусить бути цілком реалізована у ньому. У контексті укранського національного дискурсу це – ще й образ берегині, який час від часу актуалізується напередодні Дня матері чи 8 березня. А інший образ – демонізований образ мами, яка не дбає про своїх дітей, нехтує ними, час від часу ми чуємо повідомлення в медіа про жінок, які залишають своїх дітей без догляду і щось із ними трапляється. У мене виникло питання: а що між цими образами? А між ними – реальне повсякденне життя українських мам. Тому мені хотілося не давати порад, як все встигнути, а написати зважену наукову книжку про материнство, зібрати реальні життєві історії, як це – бути мамою, яка працює і дбає про дітей у сучасній Україні. До слова, більшу частину дослідження я робила саме в Полтаві. Книжка стосується дуже різних аспектів материнства, починаючи з того, як історично змінювалося уявлення: хто така хороша мама, що таке любов до дитини. Багато написано про демографічні аспекти материнства, наприклад, про те, чому зараз жінки відкладають материнство на пізніший термін, як допоміжні репродуктивні технології впливають на наше розуміння, що значить материнство і сім’я. Але родзинка моєї праці – дослідження, яке я власноруч зробила. Воно – про поєднання жінками турботи про дітей і оплачуваної праці за наймом. Я опитувала мам, які мають дітей віком 3-10 років і вже після декретної відпустки повернулися до праці. Чому саме така група: по-перше, це якраз такий період, коли перед жінкою постають нові виклики, як поєднувати материнство і роботу. По-друге, це вік, коли дитина активно розвивається інтелектуально, і від мам очікується, що вони приділятимуть багато уваги інтелектуальному, емоційному розвитку дітей, дуже часто мами починають саме в цей період водити дітей на різні гуртки, і це точно конфліктує з їх робочим часом… Я проводила анкетне опитування, у мене було 373 респондентки, також зробила серію з 27 інтерв’ю у Полтаві та Києві.

– Які найпомітніші проблеми вдалося виявити?

– Я досліджувала ресурсну ціну материнства: на які ресурси спираються мами, щодня дбаючи про своїх дітей? Практики і повсякдення материнства дуже залежать від того, на чию підтримку жінки можуть спиратися. Наприклад, припис щодо того, що мами мусять годувати дітей грудьми принаймні до двох років, розрахований на тих, які мають підтримку, проживають у партнерстві з чоловіком. Наприклад, одна моя знайома виховує дитину одна і мусила повернутися до праці, коли дівчинці виповниося три місяці. ЇЇ мама допомагала організовувати догляд за маленькою дитиною, але, звичайно, про таке тривале вигодовування мова йти не могла. Тобто, проблема, яку я відчула найбільш гостро – це проблема отих суперечливих вимог, які сьогодні висуваються до жінок.

– Хто висуває ці вимоги: суспільство чи самі жінки до себе?

– І жінки, і чоловіки, і суспільство. Сьогодняшнє материнство стало більш інтенсивним, якщо його порівняти із попередніми поколіннями. Це означає, що сучасне материнство – це майже друга професія. Хороша мама має знатися на педіатрії, прийняти рішення щодо лікування своєї дитини, враховуючи не дуже високий рівень довіри до медицини у суспільстві. Хороша мама може допомогти дитині з уроками. Хороша мамам – психолог для дитини, і це дуже важливий аспект сучасного материнства. Це – такий особливий тип емоційної роботи. Сучасні мами, пам’ятаючи свій досвід радянського дитинства і гадаючи, що тоді батьки не могди дати їм необхідний обсяг любові (згадаємо, що мами в радянькі часи дуже рано поверталися до роботи, у пологових будинках дитину одразу забирали від мами), вважають, що вони мусять дати дуже багато любові своїм дітям. Але ми розуміємо, що це великі зусилля, час. Сучасна мама – майже професіоналка. Це – один аспект. З іншого боку, ринок праці сьогодні не дуже дружний до людей, а надто до жінок, у яких є сімейні обов’язки . Сучасні роботодавці очікують, що працівники будуть якомога більше працювати, не надто переймаючись, що у них є сімейні обов’язки і взагалі життя поза межами роботи. Відповідно, сучасні жінки дуже затиснуті між цими очікуваннями щодо інтенсивного материнства, з одного боку, і шаленим темпом життя – з іншого.

– Якщо жінка знаходиться у партнерстві з чоловіком – їй легче чи складніше? Наскільки татусі включені у процес догляду за дітьми?

– Під час свого дослідження я питувала мам про те, наскільки часто вони відчувають вдома поспіх, нестачу часу. І виявилося, що найбільш сприятливим у цьому сенсі виявився тип сім’ї, коли мама живе з дитиною, але без чоловіка, разом зі своїми батьками. У таких родинах батьки забезпечують всю побутову та іншу підтримку, і мами відчувають себе навіть більше розслабленими, ніж коли вони живуть у партнерстві з чоловіками у так званих традиційних сім’ях. На жаль, чоловіки в Україні не так залучені до повсякденного догляду за дітьми, як хотілося б. І результати дослідження у цьому сенсі були досить очікуванними. Татусі охоче проводять з дітьми вільний час, гуляють, відпочивають. Але що стосується рутинних дій: допомогти з уроками, прасувати, прати, готувати їжу – те, що ми робимо щодня – до цих практик чоловіки залучені вкрай мало.

– Зі свого досвіду мами, яка працює, можу сказати, що ця інтенсивність, вимоги і психологічний тиск – справа досить важка. Що могло б сприяти вирішенню ситуації?

– Я питала в мам, чи є у них почуття провини щодо обмеженості часу, який вони приділяють своїм дітям. І виявилося, що мами, які орієнтовані на сім’ю та дітей, відчувають таку ж саму провину, як мами, орієнтовані на кар’єрне зростання. Це означає, що незалежно від того, скільки вони проводять часу з дітьми, жінки відчувають за собою провину. Бо любові ніколи не буває достатньо. В якому напрямку рухатися? Я пишу про це у своїй книзі і називаю переходом від моделі ексклюзивного материнства, коли відповідальність за дітей переважно покладається на жінку, до моделі, яка називається розділене батьківство. Це означає, що турбота про дітей не просто декларується як цінність у суспільстві, а рівно розподіляється між різними суспільними ланками. У родині – між чоловіком та жінкою, навіть якщо вони розлучені. А в суспільстві функції догляду за дітьми розподіляються між родиною, державою та роботодавцями. І якщо держава в Україні більш-менш залучена до процесу – у нас є таке поняття, як державні дитячі садочки,наприклад, на відміну від США, де немає безкоштовних садочків взагалі. А ось роботодавці майже не задіяні у допомозі правникам з сімейними обов’язками – жінкам та чоловікам.

– Як можна задіяти роботодавців?

– Далеко не всі механізми підтримки працюючих батьків спираються на значні фінансові ресурси. У деяких європейських країнах є дитячі кімнати при підприємствах та установах, корпоративні дитячі садочки. Але ця практика у нашій країні навряд чи швидко реалізується. Але є такі механізми, які не потребують великих витрат – терба просто подумати. Наприклад, такий ресурс як можливість гнучкої організації робочого часу, коли працівниця може відносно вільно регулювати час початку і закінчення робочого дня. Або -накопичувати робочі години. Наприклад, одна учасниця мого дослідження сказала, що, коли дитина у бабусі на канікулах, вона може трохи більше попрацювати у своїй компанії і накопичити додаткові години, щоб потім взяти відгул і повести диину до лікаря. Це нічого не коштує роботодавцю, єдине, що залежить від специфіки роботи. Або: як підтримати маму у тривалій декретній відпусті по догляду за дитиною? Звісно, можна було б організувати курси підвищення кваліфікації для таких батьків, але це впирається у певні фінансові ресурси. Реальніше ставитиелектронну адресу такої мами у копію робочого листування, щоб вона могла бачити, які процеси відбуваються у її робочому колективі. Або залучати до короткотермінових оплачуваних проектів компанії. Серйозно, бажання тут значить багато більше, ніж наявність додаткових ресурсів.

– Олено, якщо цього не робити і все залишити так, як є: ставити планку для мам все вище і вище, ігнорувати їхні потреби, то до чого це може призвети у соціальному чи психологічному планах?

– Це надзвичайно цікаве питання. Я можу припустити, що жінки просто не будуть хотіти ставати мамами, народжувати дітей. У повсякденній свідомості вважається, що рівень народжуваності залежить винятково від того, який рівень добробуту у громадян, або від величини виплат на дітей. Направду європейська статистика свідчить, що немає прямого зв’язку. Один з найнижчих рівнів народжуваності в Європі – у Німеччині, хоча рівень життя там дуже високий. Однак у скандинавських країнах є цікава тенденція: рівень народжуваності там досить високий, вищий за середньоєвропейські показники, при цьому рівень зайнятості мами на ринку праці також є високим.

– Як вони цього досягли?

– Думаю, це наслідок саме того, що суспільство на всіх його ланках є дуже дружнім до сімей з дітьми, держава і роботодавці думають про те, як полегшити людям баланс між роботою та сім’єю. Жінки та родини відчувають цю підтримку. Мусимо взяти до уваги, що в Швеції є спеціальна державна політика стимулювання чоловіків брати відпустку по догляду за дитиною. І це не просто деклароване право, як в Україні, а система: якщо тато не використає виділену для нього квоту – два місяці, то сім’я за цей період втратить виплати. А виплати у Швеції – 80-90% від заробітної плати того з батьків, хто йде у відпустку. Відповідно жінки відчувають, що народження дитини для них не означає автоматично суспільну та професійну ізоляцію, як це є в Україні.