Чи завжди материнство приносить щастя?

Є речі, які зазвичай не обговорюють уголос. Не варто їх озвучувати, бо суспільна мораль не терпить напівтонів, часто даючи досить категоричні оцінки тим чи іншим проявам людських почуттів і свобод.

Модель нашого суспільства, з її базовими ролями, відведеними чоловікові й жінці, виробилася давно, орієнтуючись на виконання основного завдання — збереження роду людського. Так має бути. І "щастя материнства" — пункт обов'язковий до виконання.

Але всі ми різні, кожен зі своєю психікою, набором генів, характером, життєвим досвідом, інтелектом, можливостями, нарешті. Чому ми так поспішаємо гудити людей, які вибиваються з чогось узвичаєного? У цьому контексті може йтися і про одностатеві шлюби, і про банальне небажання одружуватися або — о, жах! — народжувати дітей. Суперечки про одностатеві шлюби якось ущухли, виникла нова тема. Йдеться про обов'язок кожної матері бути щасливою тільки тому, що вона мати. Щойно жінка скаже: "Я шкодую про своє рішення стати матір'ю", — реакція соціуму буде однозначною: "Який жах!" "Куди котиться світ? Зовсім з глузду з'їхали! Та яка ж це жінка?", "Багато сімей докладають неймовірних зусиль, щоб народити маля! А вона!.." Однозначний вердикт на великому суді моралістів може звучати тільки так: "Подібні жінки — це "бракований екземпляр" зі збоєм у генетичній програмі".

Причому з більшим захватом втягуються в загальне таврування жіночої "ущербності" саме чоловіки, які найчастіше мають віддалене (за рідкісними винятками) уявлення про всі фактори материнства. Було б достатньо просто обґрунтувати поняття цього самого "шкодування" причинами, що мають, як правило, тимчасовий характер: втратою колишньої привабливості після пологів, хронічною втомою, браком особистого часу/простору, невдалим вибором партнера тощо. Почекай, люба, ще десь 2–5–10 років — і все налагодиться, ти все усвідомиш...

Ілюзорний образ усміхненої матері з дитиною на руках, що так чітко вкарбувався у свідомості, у міру зіткнення з реальністю приносить розчарування. Я ж повинна бути щасливою, що зі мною не так? Те, до чого жінка готує себе все життя, те, чого від неї чекає все суспільство, чоловік, батьки, природа, зрештою, — не приносить бажаного відчуття абсолютної нірвани в результаті виконання великої місії. Суспільство вимагає: "Радій!" А жінка з соромом зізнається сама собі: "Не можу..."

Не заперечую, зрозуміти жінку, яка шкодує про те, що стала матір'ю, досить складно. У декого ця думка не те що не підлягає всебічному розгляду, а навіть не має ні найменшого шансу стати предметом дискусії. Такі розмови — табу, зізнання собі й суспільству в подібних речах більшість читає як: "Я не люблю свою дитину, краще б її не було". Тим часом, це зовсім не так. У нелюбові їх звинуватити досить складно: матері, що допускають у своїй голові подібні думки, як правило, у зовнішніх проявах виглядають надривно ревними й самовідданими.

Припускаю, що одним з винуватців материнського внутрішнього дисонансу цілком можна визнати перфекціонізм. Свого часу його ретельно культивували практично в кожній маленькій школярці зразка 50—90-х років минулого століття: дівчинка неодмінно мала бути відмінницею, піонеркою, чепурушкою і так далі по висхідній. Усе, що за рамками, — соромно. Або "на відмінно", або взагалі ніяк. Світ, що нарощує оберти, змушує постійно відповідати йому, рухатися вперед. У якийсь момент у вже дорослої жінки, геть поневоленої "комплексом відмінниці", настає розуміння, що впоратися з відповідальністю матері їй бракує і сил, і можливостей. Як результат — те ж таки горезвісне шкодування про рішення народити дитину. А може — саме від великої до неї любові! Від усвідомлення неможливості дати їй усе те, що повинна дати "хороша мати". Від сорому за своє роздратування, втому й недосконалість. За зриви й крики на адресу свого любого чада. І багато чого ще, що постійно випадає з узвичаєних рамок.

Прагнення доводити все до стану досконалості, безумовно, актуальне в царині мистецтва, що передбачає можливість трансформувати й гнути дійсність у будь-який бік. Жінка ж, майбутня мати, потребує реалістичного портрета її самої в майбутньому. Чіткого окреслення того, як усе буде насправді і беззастережного права хотіти цього або не хотіти. Щастя й нещастя материнства — це дві реальні сторони однієї медалі, це "невизнаний воєнний конфлікт" у серцях мільйонів жінок.

Можливо, варто "готувати ґрунт" ще з раннього дитинства, даючи можливість дівчині ухвалювати усвідомлені рішення на основі правдивих життєвих настанов. Навчати материнству ще в школі. Чому б і ні? Починаючи з того, що пологи — це дуже боляче й не завжди вдало, але із цим можна впоратися. Закінчуючи тим, що треба бути готовою до того, що власні діти можуть стати великим життєвим розчаруванням, бо є ризик, що вони хотітимуть від життя не того, чого ви від них очікували. Що конфлікт "батьки і діти" — це не просто класика літератури, а й проза життя... І що ще важливіше — навчити майбутню жінку розуміти і приймати саму себе у всіх проявах.

Тоді, можливо, ми отримали б іншу картину. Привчаючи дівчинку поважати себе і свої бажання, виплекавши її в іншій системі соціальних цінностей, давши їй у нагороду люблячого й турботливого чоловіка, — у підсумку цілком може скластися успішна в плані дітонародження сім'я. Та що, коли це бридке відчуття шкодування про рішення мати дитину знову з'являється у, здавалося б, цілком ідеальних умовах? "Точно ненормальна. Розпещене стерво! І чого їй ще треба?", — вирішило б суспільство без найменшого права на реабілітацію.

А що, коли сміливо припустити й ускладнити градацію жіночих типів! Розділімо їх на "гіпотетичних матерів" і тих, хто для цього, можливо, не призначений природою, пішов альтернативним шляхом особистісного становлення, маючи інші життєві запити, інші уявлення про щастя.

Я знаю багатьох жінок, які щиро щасливі, маючи двох, трьох і навіть п'ятьох дітей. Вони професійно не реалізовані, але нітрохи про це не шкодують. Я також знаю тих, хто має улюблену справу і знаходить у цьому сенс свого існування, усвідомлено не народжує дітей навіть перебуваючи в щасливому шлюбі. Єдиний критерій — це їхнє щастя, їхня абсолютна задоволеність тим, що вони для себе вирішили відповідно до прагнень внутрішнього "Я". Усі разом вони відіграють одну велику роль, дуже важливу для світу в цілому, кожна привносить у нього те, що їй до снаги й до вподоби. У них може все чудово вийти, якщо світ перестане гудити їх за неуніверсальність їхнього особистого щастя.

Коментар психолога Катерини Гольцберг:

— Я би сказала, що радість материнства залежить від того, наскільки жінці "пощастило" з дитиною. Хоч як парадоксально, але кількість незадоволених материнством жінок неухильно зростає, так само як і кількість свідомих чайлд-фрі. Як на мене, суть проблеми в тому, що діти здебільшого не виправдовують покладених на них іще до народження обов'язків — наприклад зберегти сім'ю, втримати чоловіка, врятувати від самотності, стати генієм…

Крім того, сучасна медицина дає шанс на виживання значно більшій кількості дітей, чиї шанси на виживання ще 100 років тому були мінімальними. А інакше, як ви розумієте, бути не може. Тому поняття "здорова дитина" стало дуже умовним, і величезна кількість дітей має діагнози, пов'язані з мозковими дисфункціями, що згодом може вилитися в труднощі виховання, опанування знань, спілкування з навколишніми. Виховувати дитину з будь-якими особливостями в нашому суспільстві неймовірно важко, бо суспільство надто далеке від толерантності навіть стосовно дітей.

Виживають і слабкі, і сильні діти. Шанс стати прекрасною, розумною і вихованою людиною мають усі, але не всі мами мають сили боротися з діагнозами, багато хто зневірюється, здається. Їм дуже потрібна підтримка близьких і людей, які пройшли через подібні ситуації! Але якщо до цих складнощів додається ще й соціальний фактор — жінка залишилася без чоловіка, без підтримки, без житла й грошей, — навряд чи це все в сукупності дасть їй відчуття щасливого материнства.

Ви запитаєте, а чи бувають жінки, які не хочуть навіть "вдалих" дітей? Бувають. Але дуже рідко. Як правило, вони люблять когось більше, ніж дитину. Як варіанти — себе або чоловіка, для якого народили. А от йому дитина була не потрібна з самого початку. І все — "проект" прогорів. Мета не виправдала засобів. Але таких мало. У процесі хімії материнства все ж таки вмикаються інстинкти.

З іншого боку, всіляко пропагується міф про "ідеальну маму", яка повинна, повинна, повинна… За такого дисонансу жінці досить важко знайти золоту середину, спираючись виключно на власні відчуття, проговорювати їх, не боячись нарватися на осуд суспільства. Такі почуття їй доводиться приховувати, що тільки поглиблює проблему. Адже якби їй випала можливість обговорювати не поведінку дитини, а свої почуття щодо неї, то шанси впоратися з ними були б значно вищими. Але загальна культура суспільства й пострадянське ментальне середовище вимагає радіти, торжествувати, розчулюватися. І жінці доводитися "підігравати" суспільству, що, зрештою, заводить її в глухий кут.