"100 жінок": я почала акцію проти насильства #ЯНеБоюсьСказати

Кампанія по-справжньому почалася з першого відгуку: історії про зґвалтування маленької дівчинки в під'їзді, каже авторка # ЯНеБоюсьСказати Анастасія Мельниченко. Таких історій було дуже багато.

Флешмоб проти насильства, що відкрився особистою історією Мельниченко влітку 2016-го року і поширився на російські соцмережі як #ЯНеБоюсьСказать, став однією з найгучніших соціальних інтернет-кампаній на пострадянському просторі.

Його можна вважати революційним, вважає правозахисник Олена Попова, оскільки "люди, які все життя говорили, що нас насильство не стосується, - вони раптом обернулися і зрозуміли, що більшість їхніх знайомих, принаймні в соцмережах, так чи інакше стикалися у своєму житті з насильством: психологічним, моральним, економічним, фізичним".

Активіст Анастасія Мельниченко в липні 2016 року опублікувала в своєму Facebook пост з особистою історією і гештеґом #яНеБоюсьСказати, закликавши інших відкрито ділитися своїм досвідом пережитого насильства (сексуального, фізичного, психологічного).

Ця кампанія, так само як і публікації російської журналістки Анни Жавнерович "Твоє справжнє обличчя", привернули широку увагу громадськості до проблеми.

В рамках проекту "100 жінок" Анастасія Мельниченко розповіла ВВС про результати кампанії # ЯНеБоюсьСказати і про те, як вона відбилася на її власному житті.

ВВС: Як ви оцінюєте результати кампанії?

Анастасія Мельниченко: Я не очікувала, що будуть настільки масштабні результати. Я очікувала, що це буде як завжди: кілька десятків перепостів, бо я, можна сказати, блогер. Пишу в інтернеті так, щоб це викликало резонанс.
Я вмію так писати, вибираю такі теми. Сфера моїх інтересів - теми гендерного спрямування, питання рівних прав жінок і чоловіків, насильства, гендерного виховання.

Коли я писала цей пост, я знала, що такі теми завжди викликають резонанс, всім боляче. Є люди, яким боляче, тому що вони за, є люди проти цього. Такі теми ніколи не залишають байдужими.

Але, звичайно, я не очікувала такого розмаху. Коли він стався, я, чесно кажучи, трохи злякалася. Тому що, як то кажуть, "прокинулася знаменитою". Навіть втекла в село. У мене там є хатинка, я сховалася. Сказала, що вже не можу ніяких давати інтерв'ю. Просто втекла, можна сказати.

Інтерпретації і звинувачення

ВВС: Як змінилося ваше особисте життя? Крім того, що ви втекли в село?

А.М.: Моє особисте життя змінилося, на жаль, в той бік, що деякі члени моєї сім'ї відмовилися зі мною спілкуватися, ми обірвали зв'язок. Після того як "вибухнула" ця кампанія, було дуже багато інтерпретацій від інших авторів, блогерів, публічних осіб, які, зокрема, звинуватили мене в тому, що я проводжу цю кампанію за гроші Кремля.

Оскільки у нас така ситуація в Україні, тривають військові дії, Росія є агресором, то людині, яка нібито живе на гроші Кремля і робить це за гроші Кремля, відразу ставлять клеймо зрадниці.

І моя сім'я, точніше деякі представники моєї сім'ї, на жаль, чомусь вирішили, що так і є. Вірили не мені, а іншим блогерам, і вирішили обірвати спілкування зі мною. Це те, що було дійсно боляче.

І мені прикро, тому що це незаслужено, несправедливо, тому що ніяких грошей, зрозуміло, за цю кампанію ніхто не давав. Якщо вірити людям, які про це пишуть, то виходить, що я гребу гроші лопатами. З одного боку мене засипає грошима Кремль, а з іншого боку - Держдеп. Таке враження, що я з жиру бішусь.

ВВС: Чи були рідні та близькі, які інакше відреагували? І як?

А.М.: Так, моя мама, про історію з родичем. Коли я писала, що він до мене приставав, виявилося, що він також приставав до моєї мами. Це стало для мене новиною і несподіванкою. Я цього не очікувала.

Вона відразу сказала, що зрозуміла, про кого мова з наших родичів. Вона говорила, що коли з нею це сталося, вона просила захисту у мого тата, але тато це проігнорував і просто не звертав на це уваги.

Коли вона зверталася до інших родичів, вони також ігнорували. Виходить, що в нашій родині від однієї людини постраждало двоє інших людей. Але ця родина жодним чином не реагувала. Це замовчувалося, толерувалося. Точніше, краще мовчати, ніж винести сміття з хати.

ВВС: Як це все відбилося на родичеві?

А.М.: Ніяк, ми з ним не спілкуємося багато років, він живе не в Києві. Він, як правило, приїжджав на сімейні свята, оскільки зараз сім'я роз'їхалася, кожен живе окремо, тому загального формату свят вже немає. Тому я не знаю, що там відбувається. Але я думаю, що він теж не буде зі мною спілкуватися після всього.

Перший відгук і історії чоловіків

ВВС: Які історії вам особливо запам'яталися?

А.М.: Найбільше мені запам'яталася історія найперша, яка з'явилася після мого повідомлення.

Спочатку, перші п'ять хвилин, ніхто нічого не писав. Я думала, що ніхто не відреагує і не буде ніякої реакції. Я знову буду якийсь дивачкою, яка бачить пригноблених жінок там, де їх немає.

Перша історія потрясла мене і, я думаю, всіх. Тому я вважаю, що акція почалася не з моєї історії, а з цієї історії, яка пішла після мене.

Ця жінка розповіла про те, як їй було сім або вісім років, вона піднімалася на ліфті, і в нього зайшов хлопець 25 років. Він натиснув на останній поверх, де він її витягнув з ліфта і зґвалтував. Маленьку дитину.

Ця історія мене вразила. Також мене дуже вразили історії від чоловіків, вони загубилися в загальній масі.
Коли я почала роботу над книгою для підлітків, про сексуальне насильство, я окремо звернулася до чоловіків з проханням надіслати мені історії.

Таких історій було кілька. Крім однієї, це були історії, в яких чоловіків ґвалтували чоловіки. Одна історія, де була пара. Хлопець був зґвалтований, але це були жінка і чоловік. З ініціативи чоловіка.

Кожен раз мене ці історії сильно вражали, по-перше, тим, що чоловіки не можуть ці історії вихлюпнути так, як жінки. Для них це завжди означає, грубо кажучи, на жаль, втрату мужності.

Хоча це не так, але наше суспільство вважає, що якщо ти був принижений таким чином, то ти вже не справжній чоловік. До сих пір такий суспільний стереотип тяжіє над чоловіками.

І навіть зараз, хоча минуло багато років, після того як сталася така трагедія, вони мене просять, кажуть: "Зміни стилістику таким чином, щоб ніхто нас не впізнав", або "Як тільки ти отримаєш, видали все, що ти отримала, всі файли". Вони дуже бояться, що це випливе.

І, насправді, мене вражає, наскільки проблема насильства над чоловіками замовчується. Насправді їм набагато важче. Так, статистично, їх менше, ніж жінок страждає. Це 90% проти 10%. Але той тягар, який є, він незрівнянно важчий, вибачте за тавтологію.

Зрушення в суспільстві

ВВС: Чи помітили ви, що хоч щось змінилося в українському суспільстві? Ви не жалкуєте зараз, що почали цю справу?
А.М.: Я не шкодую, що провела цю кампанію, оскільки після неї пройшла ціла хвиля інших акцій, де піднімалася тема сексуального насильства і сексуальних домагань. Був сформований суспільний запит в органи державної влади про те, що потрібно вирішувати це питання.

І почалися вже якісь рухи, зокрема, до ратифікації Стамбульської конвенції (європейська угода про комплексний підхід до боротьби з насильством щодо жінок та домашнім насильством. - Ред.).

Але, на жаль, це не вдалося в такому вигляді, як ми очікували. Як ви знаєте, (законопроект про ратифікацію. -Ред.) був відправлений на доопрацювання з проханням прибрати слова "гендер" і "сексуальна орієнтація". Тобто ми маємо таку ситуацію, коли гендер або сексуальна орієнтація є, а слова немає.

В рамках щорічного спецпроекту ВВС "100 жінок" ми розповідаємо про життя жінок у XXI столітті в різних країнах: про проблеми, з якими вони щодня стикаються, і можливості, які відкриваються перед ними.

Протягом трьох тижнів ми розповідаємо про натхненні приклади жінок, які стали лідерами в спорті, музиці, політиці та інших сферах життя, а також ведемо дискусії про фемінізм та інші питання.

Проект ВВС "100 жінок" триватиме до 9 грудня.