Глобальна демографічна проблема: Україна на тлі європейської та світової демографічної ситуації

Світова демографічна проблема на міжнародному рівні розглядає­ть­ся й оцінюється у контексті найважливіших глобальних проблем людства, від комплексного вирішення яких значною мірою залежить забезпечення на­селення планети продовольством, достатньою кількістю та безпечними джерелами енергії, збереження природного середовища, забезпечення про­дуктивної зайнятості трудоактивного населення, соціально-економічного і культурного ро­звитку регіонів світу.

Демографічна проблема у глобальному мас­штабі, згідно з традиційним її тлумаченням, полягає у суперечливо швид­ко­му зростанні чисельності населення Землі та диспропорціях його складу.

Саме ХХ ст. увійшло в демографічну історію як період безпрецедент­ного зростання чисельно­сті на­селення світу. Одним із основних досягнень минулого сторіччя стало повсюдне значне зниження рівня смертності населення, яке у поєднанні зі збереженням високої народжуваності в країнах Африки, Азії та Латинської Америки призвело до „демографічного вибуху”.

Особ­ливо прискорилися темпи зростання чисельності населення у другій по­ловині ХХ ст., так що десятиліттями максимально швидкого її збі­ль­шен­ня стали 1960-1970-і рр, а на­да­лі зростання чисельності жителів пла­не­ти вже йш­ло з уповільненням темпів. У підсумку чи­сель­ність населення сві­ту, яка у 1900 р. становила дещо менше 1,7 млрд. осіб, за сторіччя (до 2000 р.) зро­сла до 6,1 млрд., а ще через десять років вже наблизилась до 7 млрд. осіб (на середину 2011 р. населення світу становило 6 млрд. 987 млн. осіб), з них 5,7 млрд. про­жи­ває у менш розвинутих країнах світу (у т. ч. понад 1,3 млрд. осіб ― у Китаї; понад 1,2 млрд. ― в Ін­дії).

Ряд фахівців вже тривалий час наголошують, що планета пе­ре­на­селена і вважають, що подальше збільшення чисельності населення не­ми­нуче при­зведе до глобальної екологічної катастрофи. Однак значна ча­с­тина демо­графів (серед них ― і експерти ООН), з огляду на тенденції оста­н­ніх років схиляються до дум­ки, що прискорене зростання чисельності на­се­лення світу ― явище порів­няно ко­роткочасне і незабаром припиниться. За прогнозами ООН, середньорічний приріст населення світу на най­ближчі роки очікується на рівні 75-77 млн.осіб  (так що у 2015 р. чисель­ність на­­селення становитиме майже 7,3 млрд. осіб). Відмітки 8 млрд. населення світу ­досягне наприкінці першої чверті поточного сторіччя, а нарикінці пер­шої по­ловини цього сторіччя чисельність населення сягне 9,3 млрд. осіб і, за очі­куван­нями, надалі стабілізується. Показово, що нині країни, які розви­ва­­ються, все більш широко визнають необхідність подальшого зниження темпів зростання їх населення як умови для ослаблення тиску на природне до­вкілля, джерела енергії, для досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку тощо.

Нині поряд з проблемою надзвичайно високої народжуваності, якою зви­ч­но опікувались міжнародні організації, у світовому контексті з'явились її анти­по­ди — проблема надмірно низької народжуваності, подекуди ― на тлі низької три­­ва­лості життя, поширення депопуляційних тенденцій у ряді країн світу. Зо­кре­ма, на європейських теренах депопуляція вже перестала бути екстраорди­­на­р­ним явищем: більше третини європейських держав на сьо­год­ні фік­сують природний убуток населення. В цілому в європейському регіоні природний приріст населення наразі нульовий (а у сукупності країн Європейського Союзі коефіцієнт природного приросту становить 0,1%).

При цьому демографічна ситуація від­різ­ня­ється у різних частинах Європи. Так, вельми значна частка європей­сь­ких країн з відчутним загальним і природним убутком населення нині предста­в­лена держа­вами Східної й Центральної Європи та деякими іншими європейсь­кими країна­ми з пострадянського простору (як-от: Російська Федерація та країни Балтії).

Водночас у низці розвинутих країн Західної і Південної Європи, які до­ся­г­ли значних успіхів у зниженні смертності, рівень народжуваності є також насті­льки низьким, що чисельність їх населення або вже скоротилась, або очі­ку­ється її скорочення у середньостроковій перспективі. Серед тих євро­пей­ських країн, чисельність населення яких допоки утримується або дещо збі­ль­шу­ється, якнай­швидше процес її скорочення розпочнеться в Австрії та Греції.

З-за низького рівня народжуваності значущим фактором збі­ль­шення чи­сельності населення у більшості розвинутих регіонів світу (і, зокре­ма, розвину­тих європейських країн) стала міжнародна міграція. Якби не додатне міграцій­не сальдо, кількість населення Європи почала б скорочуватись ще з 1995 р. За оцінкою ООН, міграційний приріст у першій половині щойно минулого десятиліття забезпечував 3/4 загального приросту населення у розвинутих країнах. У випадку збереження наявних тенденцій на період до 2030 рр. у більш розвинутих регіонах світу можливе збільшення чисельності населення буде забезпечуватися виключно за рахунок міграції, причому надалі прогнозований приплив мігрантів навряд чи зможе компенсувати очікуване перевищення смертності над народжуваністю у цих регіонах.

Отже, в усіх європейських країнах та у розвинутих країнах інших регіо­нів світу все більш гострою проблемою стає саме скорочення чисель­но­сті населен­ня внаслідок депопуляції та супутнє прискорення процесу старін­ня. На відміну від ХХ-го „століття зростання”, за результатами більшості сучасних демо­графіч­них прогнозів ХХІ ст. буде „століттям старін­ня”. Частка осіб, які досягли «першого порогу ста­рості» (60 років) у насе­лен­ні світу нині становить 11%, осіб, старших 65 років – близько 8%. Основ­ним регіоном з найвищою часткою літніх осіб на сьогодні є Європа (майже 22% насе­лення представлено осо­бами у віці 60 років і старше, понад 16% – особи віком 65 років і старше). Таким чином, пануючі тенденції зумовлюють посилення світової демографічної асиметрії: диспро­порцій у складі (територіальному, расовому, етнічно-культурному) та у розмі­ще­н­ні на­се­лення світу, а також демонструють посилення нерівномірності й інших спе­ци­фі­чних рис демографічного розвитку у межах крупних терито­рі­аль­них утворень (континентів, частин світу).

Специфіка демографічної ситуації у нашій країні за період її незалежності поля­гає у поєднанні масштабної депопуляції з погіршенням певних якісних харак­теристик населення (насамперед, його здоров’я), що дає підстави характеризувати її як затяжну демографічну кризу. Україну на тлі розвинутих європейських країн вирізняють доволі несприятливі значення основних демографічних показників: нижчий від середньоєвропейського рівень народжуваності та високий (характерний переважно для менш розвинутих країн) ― смертності, що зумовлює масштабність і сталість депопуляції. Попри певне скорочення масштабів та інтенсивності депопуляції в Україні у 2007-2009 рр., вона і дотепер відноситься до країн з високою інтенсивністю природного зменшення населення (поряд з Болгарією, Латвією, Угорщиною, наша країна має один із найбільш високих коефіцієнтів природного убутку населення на європейському просторі).

Ключовим проблемним моментом сучасної демографічної си­туації в Україні лиша­ється відчутна її „навантаженість” кризовими медико-демографічними елементами, незадовільний стан здоров’я населення, що виявляється у значних масштабах його передчасної смертності й інва­лі­ди­за­ції, переважно негативних зрушеннях у рівні та структурі захворю­ва­ності, накопи­чен­ні населенням тягаря хронічних хво­роб і результується у низькій (за європейськими взір­цями) середній тривалості життя, осо­бливо для чоловіків. Ситуацію не змінили принципово навіть ті позитивні зрушення у смертності й тривалості життя населення, які мали місце у нашій країні в останні три роки: чоловіки в Україні допоки мають тривалість життя на 13 років меншу, ніж середня за країнами ЄС, українські жінки – живуть на 7 років менше, ніж в ЄС.

З 2002 по 2009 рік в Україні відбувалось підвищення народжуваності, зумовлене дією комплексу чинників (вплив «демографічної хвилі», компенсація відкладених народжень, активізація пронаталістської політики). Воно супроводжувалось певними змінами у структурних характеристиках народжуваності – збільшенням частки народжень поза зареєстрованим шлюбом, «постарішанням» материнства – які наближають її до моделі народжуваності, притаманної більш розвинутим європейським країнам і, очевидно, будуть спостерігатися і у перспективі.

Україна відноситься до країн з високим рівнем постаріння населення: за часткою осіб віком 60 років і старше у населенні вона замикає групу з 25 найстаріших країн світу. Однак через порівняно низьку тривалість життя в країні, вона має й помітно меншу, ніж розвинуті європейські країни, частку осіб найстарших вікових груп (понад 70 або старших 80 років) у складі населення.

На демографічний розвиток України, якість її населення, ситуацію на рин­ку праці суттєвий вплив справляють міграційні процеси. Попри наяв­ність в останнє п’ятиріччя незначного додатного міграційного сальдо, структура зовнішніх міграційних потоків свідчить про збереження деяких тен­денцій, які негативно впливають на формування сучасного і майбутнього трудового, репродуктивного й інтелектуального потенціалу населення: зна­ч­­­не вибуття осіб у групах молодого працездатного віку; збільшення кількості жінок молодого репродуктивного віку у потоках вибуття; збере­жен­ня відтоку високоосвічених контингентів української молоді за кордон...

Ірина Курило, професор, доктор економічних наук, доцент Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України