Домашній терор

«Уперше вдарив, коли носила під серцем синочка»

32-річна Олена (усі імена змінено з етичних міркувань) із Драбів-щини  розповісти про наболіле наважилася лише на умовах анонімності. Пояснює, що й досі живе у шлюбі й неабияк побоюється якщо не за себе, то принаймні за дитину.
 

 

– Із Максимом познайомилися на весіллі. Чесно кажучи, він мені одразу видався не надто говірким і не дуже симпатичним. Зате я йому сподобалася, тож увесь вечір не відходив ні на крок, – пригадує момент знайомства жінка. – Наступного дня подалася додому, в сусідній район, і думати забула про настирного залицяльника. Проте він не забув і, дізнавшись адресу, почав приїздити щотижня, а потім – мало не щодня. Минув час, і я таки закохалася, ми справили вже власне весілля.
 

Проблеми почалися на другий рік подружнього життя.
– Максим саме пішов працювати на нову роботу й потрапив у ненайкращу компанію. Почав випивати зі старшими чоловіками. Мені ж казав, що це необхідно, аби «влитися в колектив», – зітхає Олена. – Власне, оскільки батько в Максима мав проблеми з алкоголем, багато часу, аби спитися, йому не знадобилося. Що тільки не робила, до кого не зверталася – і до лікарів, і до ворожок – усе марно. Ми часто сварилися в період його запоїв, проте ніколи не думала, що може бути щось більше. Уперше він ударив мене, коли саме носила під серцем синочка.
 

Пані Олена каже, що одразу зібрала речі й поїхала до мами, але вже ввечері знову повернулася до чоловіка.
– Аякже, з’явився тут як тут з букетом бузку. Просив пробачення, повзав на колінах… Я повірила, та й що робити, коли вже малюк ворушився під серцем? – гірко всміхається драбівчанка. – І то була найбільша помилка. Невдовзі мама померла, її хату продали. А, зрозумівши, що мені вже нікуди тікати, чоловік геть розпустився. Випивши, піднімав руку не лише на мене, а й на сина. Зрештою, наважилася піти від нього вдруге, проте, як виявилося, була вже вагітна.
 

Ставлення чоловіка одразу змінилося – він забув про алкоголь і практично носив дружину на руках, чого раніше не було.
– Але всі мої пролиті сльози не минулися дарма, а, може, дало про себе знати чоловікове пияцтво. Виявилося, що в дитини не сформувалися деякі органи, і на четвертому місяці мені перервали вагітність, – зітхає пані Олена. – Поки що ми разом. Живу лише заради сина, а як буде далі, навіть не знаю. У будь-якому разі йти мені нікуди…

 

Вітчим тероризує матір самогубством

 

Про не менш безвихідну ситуацію розповів нам і Костянтин Пасічник із Черкас.
– Мати з вітчимом живуть в одному із сіл Чигиринського району. Разом уже більше тридцяти років, але за цей час можна на пальцях перелічити, коли бачив вітчима тверезим, – пояснює чоловік. – Проте раніше він був весь у роботі, підробляв і все-таки тримався в межах пристойного. Нині ж постійно тероризує матір. Дарма що не б’є, проте хіба можна витримати цей постійний психологічний тиск?
 

Вітчиму Костянтина Петровича, як і його мамі, уже 80 років. Однак вік, як виявилося, домашньому терору не завада.
– Роздратувати його може навіть найменша дрібниця, як-от не надто якісно виораний город,  – пояснює черкащанин. – Щоразу, коли ситуація сягає апогею, вітчим погрожує покінчити життя самогубством. І мати вже не раз практично виймала його з петлі!
 

Допомогти родині не беруться ні лікарі, ні правоохоронці.
– Фактично немає приводу й викликати інспектора, оскільки вітчим не піднімає руку на матір, не чіпає сусідів. Проте щось робити з цим потрібно, адже мама вже старенька і щоразу після такого стресу стан її здоров’я тільки погіршується, – каже Костянтин Петрович.

 

«Терпіти – не вихід»

У цьому переконаний головний спеціаліст відділу консультаційної роботи Черкаського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Віталій Сухенко. Як діяти в тій чи іншій ситуації жертвам насильства, психолог радить по телефону довіри.
 

 

– До нас надходять дзвінки не лише з Черкас, а з усієї області, а інколи навіть з інших регіонів. Переважна більшість стосується саме насильства в родині, – констатує Віталій Олександрович. – Є люди, котрі звертаються постійно, а є й такі, котрі терплять психологічний тиск і навіть побої десятками років.
 

За номером довіри телефонують переважно жінки. Інколи – діти.
– Ми завжди намагаємося докорінно розібратися в ситуації і з’ясувати мотиви, – пояснює психолог, – оскільки пияцтво чи безробіття не є справжніми причинами насильства. Часто це підсвідоме копіювання стосунків батьків.
 

Власне, вчинивши насильство над своєю половиною чи дітьми кілька разів, у домашнього тирана в підсвідомості формується вже певний «алгоритм» дій.
 

– Часто жертва терпить, виправдовує кривдника й звинувачує себе. Проте це не вихід, – переконаний Віталій Сухенко. – Потрібно зрозуміти, чому так відбувається. Разом із тим, якщо насильник сам не захоче змінитися, ситуації не зарадиш. Єдине, що можна порадити жінкам, це звернутися до психолога, а якщо вже назріває інцидент – діяти нестандартно. Адже це своєрідний збій «у системі» й, щоб оговтатися, насильнику потрібен буде час.

 

«П’ята частина викликів – це насильство в сім’ї»

– Звісно, не всі потерпілі пишуть заяви, навіть якщо мав місце факт рукоприкладства, тож офіційна статистика менша, – констатує cтарший дільничний інспектор міліції Городищенського РВ УМВС в області Олександр Василенко. – Виїжджаючи на виклик, найперше проводимо з порушником профілактичну бесіду. Якщо ж це не допомагає, складаємо протокол про адміністративне порушення і передаємо до суду.
 

 

Єдине, що загрожує домашньому тирану в разі першого інциденту, – штраф від 17 до 119 грн.
- Проблема в тому, що ці кошти йдуть із сім’ї, у той час як схильні до насильства люди часто зловживають спиртним і не мають роботи, – пояснює дільничний інспектор. – Якщо ж це повторне правопорушення, суд може винести рішення про затримання.

Але, як засвідчує практика, навіть це часто не допомагає. Після покарання минає півроку, і людина знову береться за старе.

“Схильність до насилля – психічний розлад”

 

– Будь-який терор у родині – чи то фізичний, чи психологічний – уже є проявом психічних негараздів. Навряд чи здорова людина підніме руку на свою половину чи дітей, або ж погрожуватиме покінчити життя самогубством, – переконаний головний лікар Черкаського обласного психоневрологічного диспансеру Костянтин Гаркавий. – Звісно, згідно з презумпцією психічного здоров’я, кожен вважається здоровим, доки не доведено протилежне. Проте насправді багато людей страждає на розлади психіки, не підозрюючи про це.

Часто розлади виникають на фоні зловживання алкоголем чи наркотичними засобами.

– Їхні симптоми: безпідставні ревнощі, маячіння, нав’язливі думки. Приміром, постійно здається, що хтось переслідує, намагається обікрасти… У таких випадках лікування одного алкоголізму чи наркотичної залежності недостатньо, – констатує Костянтин Гаркавий.

Разом із тим домашні тирани зазвичай навідріз відмовляються лікуватися добровільно.

– За законом, психіатрична допомога, у тому числі й наркологічна, має надаватися за згодою, – стверджує лікар. – Проте якщо ситуація набуває загрозливого характеру, можливі винятки. Йдеться про стани, коли є висока ймовірність суїциду, якщо людина проявляє безпідставну агресію або в результаті психічного порушення не здатна до самообслуговування.

Чи є підстави для госпіталізації, має встановити лікар «швидкої» або ж спеціалізованої психіатричної бригади. Якщо підозри підтверджуються, медики мають право направити людину в психіатричний стаціонар. Якщо хворий продовжує відмовлятися від лікування, його оглядає комісія. А от чи надавати допомогу в примусовому порядку, вирішує суд.

 

Для жертв насильства створюється притулок

Ніна Бабій, директор Черкаського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:
– Сьогодні суспільство байдуже ставиться до цього явища. І зрештою, відповідні служби втручаються тільки тоді, коли жінка вже просто не витримує. На жаль, в області досі відсутній центр психологічної допомоги для жертв насильства в сім’ї та людей, які опинилися в кризових ситуаціях. Відповідно, немає механізму ізоляції жертви від насильника, адже в подібному притулку людина могла б жити принаймні 3 – 4 місяці й за цей час знайти вихід із ситуації. Власне, вже цього року ми хотіли відкрити такий заклад у Смілі, проте за браком фінансування він досі незавершений, хоч і має високу готовність – близько 80 відсотків.