Наприкінці липня у потязі «Маріуполь — Київ» безквитковий пасажир посеред ночі вдерся до купе жінки, що їхала разом із дитиною. Чоловік жорстоко побив жінку і намагався її зґвалтувати. Інші пасажири не зреагували на крики про допомогу. А начальник потягу і провідниця пропонували постраждалій гроші, аби вона не повідомила про подію в поліцію. Зрештою вже на вокзалі чоловіка затримали, а згодом заарештували. У жінки — гематоми на обличчі, зламана щелепа і зуби, вона досі знаходиться в лікарні.
Автор: belsat.eu
Наприкінці липня у потязі «Маріуполь — Київ» безквитковий пасажир посеред ночі вдерся до купе жінки, що їхала разом із дитиною. Чоловік жорстоко побив жінку і намагався її зґвалтувати. Інші пасажири не зреагували на крики про допомогу. А начальник потягу і провідниця пропонували постраждалій гроші, аби вона не повідомила про подію в поліцію. Зрештою вже на вокзалі чоловіка затримали, а згодом заарештували. У жінки — гематоми на обличчі, зламана щелепа і зуби, вона досі знаходиться в лікарні.
Це викликало хвилю дописів у фейсбуці — жінки із різних міст України розповідали про власний досвід насильства, харасменту і незахищеність у потягах. Так почалася дискусія про заходи для безпеки жінок у потягах. Серед них — повернення правоохоронців у поїзди, які в 2013 році були позбавлені таких функцій через збитковість і недостатню затребуваність. Також лунають тези про необхідність впровадження «жіночих вагонів» і навіть легалізацію зброї для самозахисту. Тим часом «Укрзалізниця» анонсувала введення у потяги воєнізованої охорони.
«Белсат» попросив історикиню і дослідницю гендерно обумовленого насильства під час збройних конфліктів Марту Гавришко прокоментувати дискусію навколо безпеки жінок у потягах. Далі — пряма мова.
Поліція у потягах
Українська поліція у теперішньому її стані викликає радше побоювання, аніж відчуття захисту. Недавні події у Кагарлику та Одесі, де поліцейських підозрюють у зґвалтуванні жінок, дають серйозні підстави для переживань. Як можна доручити захист жінок тим, хто безнаказанно чинить насильство щодо них? Додає скепсису і проблематична позиція поліцейських у випадках домашнього насильства в Україні. Дзвінки жінок ігнорують, а поліцейські, що приїздять на виклик, можуть недооцінювати рівень загрози жінкам та їхнім дітям, закликати жінок до примирення з агресором, тривіалізувати насильство, називаючи це «внутрішньою справою».
Воєнізована охорона
Досвід західних країн показує, що наявність спецзагонів є ефективною у протидії сексуальному насильству у потягах. Наприклад, у вересні 2013 року у Лондоні було створено спеціальний загін зі 120 патрульних у цивільному та в уніформі. Протягом тижня вони стежили за безпекою жінок на транспортних зупинках та у самому громадському транспорті. За час експерименту було виявлено численні правопорушення та здійснено 15 арештів. Успіх проєкту призвів до того, що до подібної роботи залучили більше 2000 патрульних. Однак варто зауважити, що їхньою головною функцією було стежити за безпекою жінок, і усі вони проходили відповідне тренування.
Відтак, рішення «Укрзалізниці» про введення охорони у потягах, можливо, й непогане. Але без належної підготовки охоронці не зможуть бути ефективними. Тренування повинно включати ознайомлення з базовими поняттями про сексуальні домагання і сексуальне насильство, зокрема, у транспорті, а також його передумови, механізми, наслідки. Слід зважати на особливості поведінки нападників, постраждалих і свідків. Вміти розпізнати страх жінок, який вони часто бояться вербалізувати. Крім того, важливо, аби ці охоронці не закривалися в окремих купе, чекаючи на виклик. Адже сама їхня перманентна, видима присутність може стримувати нападників, як це показує досвід того ж Лондона.
Щодо програм протидії насильству
Варто наголосити, що самого впровадження спецпатрульних замало. Програма протидії сексуальному насильству у транспорті має бути комплексною і включати різні заходи. Це і встановлення відеокамер, і краще освітлення, і використання новітніх технологій. Наприклад, розроблення мобільних додатків, за допомогою яких жінки зможуть швидко і легко повідомити про небезпеку. Ця програма буде неефективною без соціальної реклами. Вона має бути націлена на жінок, щоб подолати стигматизацію і віктимблеймінг ( звинувачення жертви). Щоб вони не боялися і не соромилися повідомляти про сексуальні домагання.
Ця реклама має бути націлена на чоловіків: пояснювати їм, що сексуальні домагання — це не флірт, а насильство і злочин, за якими слідує неминуче покарання.
Успішним прикладом такої реклами є, наприклад, кампанія 2013 року у штаті Массачусетс в США. «Поважай мій простір», «Тримай свої руки подалі від мене», «Ні означає ні», «Тримай своє приватне приватним», «Ти хочеш, щоб весь світ тебе побачив? Немає проблем. Я завантажу твоє фото через додаток See Something, Say Something і перешлю транзитній поліції» — постери з такими написами розклеїли у громадському транспорті. За чотири роки кількість звернень до правоохоронних органів щодо сексуальних домагань у транспорті зросла на 30%, кількість затриманих підозрюваних — на 96%, у 50% правопорушень винуватців арештували.
Вдалою була також кампанія «Report It To Stop It» — кампанія з рекламних відео і постерів, започаткована у Лондоні у 2014 році. Цільова аудиторія проекту — жінки 17-34 років. Адже, згідно з даними поліції, вони є найвразливішою до сексуальних домагань групою. Мета кампанії — заохотити жінок рапортувати про сексуальні домагання у транспорті. Як наслідок — кількість повідомлень до поліції зросла на 25%, кількість притягнутих до відповідальності — на 30%.
Щодо «жіночих вагонів»
«Жіночі вагони» є контроверсійною ідеєю, позаяк вона є усталеною практикою у країнах з низьким індексом гендерної рівності, наприклад, у Об’єднаних Арабських Еміратах, Єгипті чи Мексиці. Ідея таких вагонів автоматично відлякує мешканок і мешканців західних країн, бо стійко асоціюється з дискримінацією і тривалою історією безправності жінок. У Великій Британії, наприклад, ідею таких вагонів висміяли і відмовилися від неї, попри рекомендації експертів щодо їх запровадження.
Разом з тим ми маємо досвід Японії. Там у 2000 році було проведено масштабне національне дослідження, яке виявило, що більшість дівчат і жінок потерпають від небажаної сексуальної поведінки оточуючих у громадському транспорті, зокрема, від торкань. 70% опитаних жінок у Токіо підтримали ідею гендерно-роздільних вагонів. Відтоді влада запровадила «жіночі вагони» у громадському транспорті, які існують за вибором і досі. Тобто жінки, які не можуть чи не бажають ними скористатися, мають опцію загальних вагонів.
«Жіночі вагони» не лише знижують загальний рівень сексуальних домагань у транспорті. Вони можуть знижувати тривожність жінок, посилювати відчуття безпеки і комфорту. Щодо України, то, звичайно, у нас немає дискримінаційних практики гендерної сегрегації жінок у публічному просторі. Однак наша країна і не має високих показників гендерної рівності. Більше того, в Україні процвітає культура зґвалтування. Її невід’ємними ознаками є звинувачення постраждалих від сексуального насильства, шельмування жінок з натяком на те, що вони самі «провокують» чоловіків, міфи про зґвалтування, наприклад, що ґвалтують лише «неправильних жінок», і ґвалтують лише «неправильні чоловіки», яких меншість, і ґвалтують «рідко».
Нам бракує широкої дискусії у суспільстві щодо сексуального насильства. Багато людей не розуміють сутності сексуальних домагань. Не розуміють, що їх частиною є і «брудні» жарти, і двозначні пропозиції, і імітація сексуальних актів. Тому, гадаю, що «жіночі вагони» могли б бути тимчасовим, але ефективним заходом, аби дати вибір жінкам, які пережили досвід сексуального насильства у потягах і не бажають товариства чоловіків.
Але спершу треба запитати самих жінок, щоб визначити, наскільки є поширеним сексуальні домагання і насильство у потягах і чи підтримують жінки таку ідею. Але питати саме жінок, чоловіків питати зайве.
Щодо зброї для самозахисту
Кожен гучний випадок сексуального насильства над жінками в Україні стає інструментом для лобіювання ідеї вільного володіння вогнепальною зброєю. Подивімось на США, де існують ліберальні політики володіння зброєю. Як наслідок, щороку в Америці 1 мільйон жінок страждає від вогнепального поранення. Ще 4,5 мільйонів скаржаться на погрози застосування до них зброї. Часто винуватцями подібного насильства є інтимні партнери жінок. Чоловіки складають 62% власників зброї у США. Частина з них схильна до ревнощів, контролю, маніпуляцій, залякування, застосування сили щодо своїх партнерок. Якщо ж такі аб’юзери мають вільний доступ до вогнепальної зброї, то це створює додаткову загрозу жінкам.
Відтак, дуже сумніваюся, що Україні, яка перебуває на дещо іншому рівні розвитку, аніж США, варто серйозно розглядати питання лібералізації політики вільного володіння зброєю.. Жінки не мають достатнього представництва на всіх рівнях прийняття політичних рішень, особливо на найвищому. Його не вистачає навіть для того, щоб добитися необхідних зрушень у «жіночих питаннях». Зокрема, досі не ратифіковано Стамбульську конвенцію протидії домашньому насильству. Тож сумнівно, що інтереси жінок будуть належно враховані при ухваленні законодавства щодо зброї.
29 квітня 2026 р.
До 2022 року у пані Ольги було життя, сповнене праці та родинного затишку. Був двоповерховий будинок в Чернігові, який вони з чоловіком будували роками. Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов із життя її чоловік. А потім прийшла велика війна і бомбардування зруйнували рідний дім.
15 квітня 2026 р.
У чотирьох територіальних громадах Київської та Чернігівської областей триває реалізація проєкту «Підтримка участі громадськості у зміцненні безпеки та психологічного здоров'я жінок у громадах, що постраждали від війни», спрямованого на зміцнення психічного здоров’я жінок та посилення їхньої ролі у відновленні й згуртованості громад, що постраждали від війни чи гендерно зумовленого насильства.
12 квітня 2026 р.
Великдень для нас – це не лише данина традиціям, а й символ незламної віри у відродження та силу життя. Це свято нагадує нам, що після найтемнішої ночі завжди приходить світанок, а після важких випробувань перемагає світло!
