Яка роль батьків у лікуванні дитини

Часто результат лікування дитини напряму залежить від правильно побудованих взаємовідносин з батьками

Поняття пацієнт-орієнтованого підходу з’явилося на початку 2000-х років. Цей підхід фокусується на потребах самого пацієнта під час його лікування, оскільки погляди лікаря на результати і процес лікування і погляди пацієнта можуть не співпадати. У випадку, коли лікар призначає лікування з яким пацієнт не згоден, або не розуміє його змісту й результатів, пацієнт часто може не дотримуватися призначень лікаря, і ефект від лікування втрачається.

Натомість, залучення пацієнта як активного учасника медичної допомоги має більший ефект.

Але, безумовно, це потребує від медичних працівників добре розвинутих комунікаційних навичок, а також вміння ефективно використовувати потреби пацієнта. Окрім того, необхідність пацієнт-орієнтованого підходу виникла з розуміння того, що саме пацієнт є центральною точкою надання медичної допомоги, оскільки саме за лікування пацієнта отримують оплату лікарні або лікарі, які ведуть приватну практику. Така схема взаємовідносин лікаря і пацієнта давно стала традиційною в тих системах охорони здоров’я, які побудовані на приватній медицині, наприклад в США. Для систем охорони здоров’я, де є універсальний закупівельник — платник медичних послуг, тобто Національні служби охорони здоров’я, такий підхід став діяти дещо згодом, але враховуючи, що в цих моделях фінансування гроші так само ідуть за пацієнтом, потреби пацієнта також давно відіграють головну роль.

Для України підхід, у якому пацієнт головний, є новим. У спадок ми отримали систему, яка була побудована так, як зручно лікарям, хоча і лікарів у ній також ніхто не цінував.

Окреме місце в пацієнт-орієнтованому підході займає сімейно-орієнтований підхід. Лікування дітей відрізняється від лікування дорослих, але, окрім того, пацієнтів у цьому випадку декілька — це — як дитина, так і її батьки, і часто результат лікування дитини напряму залежить від правильно побудованих взаємовідносин з батьками. Перед лікарем є необхідність як зрозуміти, що батьків необхідно залучати до процесу лікування, так і вміння налагодити комунікацію з батьками, а часто заохотити їх до участі в процесі лікування. Тут і одні, й інші мають розуміти, що візит до лікаря або перебування в лікарні —це ще не все лікування, а найчастіше лише його початок. І від батьків, здоров’я дитини залежить залежить не менше, аніж від лікаря. Батьки можуть не розуміти значення власної участі в лікуванні і власних можливостей і прав.

Що ж таке цей сімейно/пацієнт-орієнтований підхід? Він базується на декількох принципах.

Гідність і повага. Це перше з чого має починатися взаємодія пацієнта і лікаря. Ці два коротких, маленьких слова важать більше, ніж тисячі інших про протоколи, рекомендації, настанови, побічні ефекти ліків, фуфломіцини, антибіотики при вірусних захворюваннях та інше. Саме з гідності і поваги має починатися процес лікування, має починатися взаємодія лікаря і пацієнта. На жаль, цьому не вчать в українських медичних ЗВО, як не вчать і самій комунікації. Все це лікарі опановують згодом, звісно якщо самі прагнуть отримати ці компетенції. Гідність і повага — це вміння цінувати особистий простір пацієнта, поважати всі його частини тіла в такому вигляді як вони є.

Скільки історій ми чули про неповажне відношення лікарів до жінок? А скільки жінок навіть не помічають такого ставлення до себе? Коли молода струнка дівчина приходить до лікаря на огляд з приводу родимки на нозі, а він просить її роздягнутися повністю, стоячи, навіть не запропонувавши їй сісти, не забезпечивши приватність. І робить він це в кімнаті, в якій перебувають декілька інших лікарів-чоловіків, при цьому привертаючи їхню увагу на можливість подивись на те, яка пацієнтка перед ним. Це — не просто не повага, це знущання над її гідністю. Так ветеринари оглядають худобу.

Вважається, що повага і гідність є вродженими якостями людини, і цьому не вчать в медичних університетах, проте в американських тестах на лікарську спеціальність більшість питань якраз етичні. Відповідей на ці питання не знайдеш у жодному протоколі лікування, але на цьому базується повага пацієнта до лікаря. А без цієї поваги марно очікувати, що пацієнт буде дотримуватися призначень лікаря, що процес лікування буде хоч якось наближеним до очікуваного. Повага пацієнтської спільноти до українських лікарів втрачена давно, і така поведінка одних лікарів псує ставлення до всіх інших. Тому гідність і повага в пацієнт/сімейно-орієнтованому підході винесені на перше місце. З цього потрібно починати перші лекції в медичних ЗВО, і це має проходити наскрізною ниткою через все навчання лікарів.

Поширення інформації, або інформаційна компетентність стало трендом цього року. Пацієнти вже давно стали контролювати дії лікарів. Вони читають up-to-date, радяться з іншими, розбираються в протоколах і заходячи до лікаря на прийом з перших слів починають розпізнавати фальш. Інформаційна компетентність — це не лише здатність правильно передавати інформацію від лікаря до пацієнта. Це, перш за все, заданість лікаря шукати, розпізнавати, виокремлювати лише достовірну інформацію, робити висновки, критично оцінювати великий потік інформації, в якому більшість — це недостовірні дослідження, проплачені фармкомпаніями рекомендації. А вже потім це — вміння донести цю інформацію до пацієнта.

Згідно із законодавством пацієнт має право на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їхню ступінь. Як часто лікарі пояснюють можливі ризики при тому чи іншому варіанті лікування? А при призначенні того чи іншого медичного препарату?.

В тому числі ця стаття передбачає і доступ пацієнтів до медичної документації. Але скільки історій ми чули про те, що пацієнтам не видають їхні історії хвороби, мотивуючи це тим, що це конфіденційна інформація. Але насправді пацієнти і є власниками цієї інформації. Вільний доступ до інформації забезпечує прозорість, недопущення помилок або їхнє вчасне виправлення. І це так само про довіру пацієнтів до лікарів. Іншою частиною статті про права пацієнтів є право вибору методу лікування відповідно до рекомендацій лікаря. Отже, це передбачає, що лікар має пояснити пацієнту декілька варіантів лікування в кожному з яких можуть бути свої переваги і недоліки. При цьому лікар має впевнитися в тому, що пацієнт зрозумів, що йому пояснюють, а отже лікар має пояснити це мовою, зрозумілою для пацієнта, використовуючи ті терміни і поняття, які зрозумілі пацієнту. І тут не може бути зверхності або небажання лікаря витрачати свій час на пацієнта. Така комунікація вимагає часу, але вона дає свій результат. Вона дозволяє досягати поставлених цілей лікування. Це також дуже незрозуміле для української медичної спільноти поняття і про нього далі.

Прозорість в наданні інформації передбачає доступ батьків до своїх дітей під час їхнього перебування у лікарні. Це потрібно не лише дітям, це потрібно і їхнім родинам. Близькість батьків до дітей допомагає дитині одужати. Близькість дітей до батьків допомагає їхньому психічному стану, сприяє підтримці один одного. Незрозумілі дії лікарів за зачиненими дверима, сумнівні медичні втручання призводять до підозр і звинувачень. Зачинені двері — це завжди показник невпевненості лікаря у своїх діях. Так, присутність батьків нервує, їхнє бажання бачити все і знати, що відбувається, дратує, але це усуває причини для підозр. Якщо немає чого приховувати, тоді немає і сенсу не допускати батьків бути присутніми під час лікування дітей.

Чи може зміна фокусу лікарів на комунікацію з батьками призвести до покращення стану здоров’я дитини?

Незважаючи на досягнення сучасної медицини у сфері високих технологій, найпотужнішим діагностичним інструментом є розмова лікаря і пацієнта, яка може виявити левову частку проблем. Однак те, що говорять пацієнти і те, що чують лікарі, часто є двома різними речами.

Пацієнти, які прагнуть передати свої симптоми, відчувають нагальність «довести свою справу» до лікаря. Лікарі, відчуваючи необхідність бути ефективними, намагаються виконати багатозадачність, і поки пацієнти говорять, часто пропускають ключові елементи. Додайте сюди стереотипи, неусвідомлені упередження, страх отримати скаргу чи поганий відгук і ризик помилкового діагностування та медичних помилок небезпечно збільшується. Саме тому інформаційна компетентність є важливою в процесі лікування.

Співучасть. Пацієнти і сім'ї — це одна зі сторін лікувального процесу. Необхідно заохочувати і підтримувати участь пацієнтів або батьків у догляді і ухвалення рішень на обраному ними рівні. І ось тут ми згадуємо про очікуваний результат лікування

У двовимірному світі ми би могли казати, що очікуваний результат лікування один — одужання. Однак, в реальності все набагато складніше. Є хронічні хвороби при яких одужання в класичному розумінні не можливе, і тоді очікувані результати лікування інші. Причому вони можуть різнитися в розумінні пацієнта і лікаря. Тому лікар має почути від пацієнта, чого він би хотів досягти. Можливо лікар прагне ідеальних показників, а пацієнт буде радий можливості щодня принаймні доходити до супермаркету, щоб купити собі продукти. І це і буде його очікуваним результатом.

Очікувані результати мають бути чіткі, вимірювальні, досяжні і мати часові рамки. Наприклад, зниження рівня холестерину, або показників артеріального тиску протягом певного періоду.

Ключова філософія пацієнт орієнтованого підходу — «нічого про мене без мене». Або у випадку лікування дітей — «нічого про мою дитину без мене». Батькам варто зробити цей вислів своїм девізом. Все, що відбувається в лікарні з дитиною мають знати батьки. Вони мають бути не просто залучені в процес лікування. Вони мають бути однією зі сторін лікувального процесу.

Поради дорослим щодо ставлення до дітей

Часто дітей розглядають як маленьких істот, всередині яких щось не працює правильно. Але це не так. Діти це маленькі особистості, як і кожен дорослий. У них свої переконання, цінності і сподівання. І коли дорослі не зважають на психологію дітей, діти закриваються в собі. Часто, шукаючи вихід, вони роблять речі, які нам, дорослим, здаються помилковими. В маленькому віці це часто проявляється капризами, а в дорослому самоізоляцією і протестом. Проте в усіх випадках вони просто не знають як знайти вихід з ситуації. Варто дивитися в глиб, намагатися зрозуміти причини поведінки, а не бачити лише зовнішні прояви. Дорослим важливо поставити себе на місце дитини, відчути і зрозуміти її. Набагато простіше накричати, наказати, показати власну перевагу, але це призведе лише до замкнутості і відчуження дитини і в довготривалій перспективі матиме лише негативні наслідки, хоча може здаватися що «тут і зараз» ви досягли успіху. У випадку відносин з дитиною не може бути хтось кращім, а хтось гіршим. Діти мають відчувати себе на рівні з дорослими. І тоді вони відкриті, тоді вони довіряють. В багатьох випадках саме психологічні проблеми стають причиною погіршення стану дитини, або психологічні проблеми дітей не дозволяють дорослим зрозуміти причини їх поганого самопочуття.

Як у відносинах між лікарями і батьками так і у відносинах батьків і дітей важливим є вміння почути один одного. Важливою є довіра і підтримка. Діти це особистості і лише в певний період часу дорослі їм допомагають розвинутись, щоб потім діти продовжили це робити самі. Сімейно-орієнтованість, як і взаємодія з дітьми, це не лише набір правил. Це залученість і спільне бажання досягти результату.