10 міфів про інклюзивну освіту, які час залишити в минулому

Інклюзивне навчання поступово впроваджується в Україні вже 20 років.

Після затвердження "Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах" у 2011 році діти з особливими освітніми потребами мають повне право здобувати освіту в усіх навчальних закладах, а кількість інклюзивних класів постійно зростає.

Попри це, досі поширені хибні й навіть шкідливі міфи про інклюзію, в які вірять батьки як дітей з нормотиповим розвитком, так і дітей з особливими освітніми потребами, а подекуди навіть вчителі.

Разом із міжнародним благодійним фондом Parimatch Foundation розбираємося, що з цими упередженнями не так.

Розвіюємо міфи про інклюзію

Поширені міфи про інклюзію коментує Валентина Маланчій, заступник директора з навчально-виховної роботи спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №8 м. Хмельницького.

Міф 1. Діти з нормотиповим розвитком не сприйматимуть однокласників з особливими освітніми потребами або навіть знущатимуться з них.

Як насправді. У дошкільному віці та початковій школі дітей з особливими освітніми потребами сприймають так само, як інших. Усе залежить лише від уміння вчителя згуртувати колектив.

У старшій школі, якщо діти вчаться разом уже багато років (наприклад, з того самого першого класу), то жодних питань щодо інакшості теж не виникає.

Ці питання та проблеми зі сприйняттям можуть бути в батьків, але не в дітей.

Ми виросли у суспільстві, де не звикли бачити людей з інвалідністю чи вадами розвитку. Але сучасні діти вже не звертають на це уваги.

Міф 2. Діти з особливими освітніми потребами мають поведінкові порушення і цим заважатимуть навчатися іншим.

Як насправді. Усе дуже індивідуально. Особливі потреби не завжди йдуть у парі з поведінковими порушеннями. А часом навіть діти без особливих потреб мають проблеми з поведінкою.

Міф 3. Діти з особливими освітніми потребами погано навчаються.

Як насправді. Порушення здоров’я бувають різні й не завжди впливають на розвиток інтелекту.

Часто зустрічаю думку, що діти з особливими освітніми потребами не можуть бути відмінниками й апріорі погано навчаються.

Але такі особливості, як, приміром, порушення зору, слуху чи опорно-рухового апарату жодним чином не впливають на інтелектуальний розвиток.

Можна згадати чимало визначних людей, які мають порушення здоров'я, але при цьому зробили наукові відкриття чи досягли інших значних здобутків у кар’єрі.

У нашій у школі серед дітей, які навчаються на інклюзивній формі, є діти з гарними знаннями, які щороку отримують Похвальні листи.

Міф 4. Вчителі не знають, як працювати з дітьми з особливими освітніми потребами.

Як насправді. Так могло бути раніше, але не зараз.

У молодих учителів, які зараз закінчують виші, у програмах курс "Інклюзивне навчання" є обов’язковим, тому всі нюанси роботи з дітьми з особливими освітніми потребами їм відомі.

Що стосується тих вчителів, які вже працюють у закладах освіти, то, згідно з чинним законодавством у сфері освіти, у рамках підвищення кваліфікації щонайменше 10% матеріалу присвячується інклюзивному навчанню.

Міф 5. Якщо в класі є дитина з особливими освітніми потребами, то вчитель орієнтуватиметься на неї, решта учнів теж навчатимуться за спрощеною програмою.

Як насправді. Діти з особливими освітніми потребами навчаються за своєю індивідуальною освітньою траєкторією й окремою програмою. Від індивідуальної програми розвитку не залежить програма і матеріал, які вивчатиме весь клас.

Міф 6. Учитель приділятиме дитині з особливими освітніми потребами надмірно багато часу.

Як насправді. У класах, де є діти з особливими освітніми потребами, є асистент вчителя, який допомагає йому працювати на уроці й організовувати роботу.

Якщо учню з особливими освітніми потребами потрібна додаткова увага, то її забезпечить асистент вчителя.

Ще трохи роз’яснень про асистента вчителя. Іноді вважають, що це той фахівець, який працює тільки з дітьми з особливими освітніми потребами. Це не так.

Варто розрізняти дві категорії працівників — асистент вчителя і асистент дитини.

Асистент вчителя — це педагогічний працівник, який допомагає вчителю провести урок, приготувати наочні матеріали, організувати роботу в групах, допомагає у технічному супроводі уроку, якщо є така потреба.

Будь-яка дитина на уроці може розраховувати на увагу асистента. Водночас асистент не перевіряє і не оцінює роботи учнів.

Міф 7. Школи не мають матеріальної бази, необхідної для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.

Як насправді. Це лише частково так. Дійсно, якщо в школі до цього не було таких дітей, то спочатку специфічного обладнання немає.

Але тільки-но у школі з'являється дитина на інклюзивній формі навчання, заклад уже може розраховувати на виділення коштів — і не з місцевих бюджетів, а з окремого державного фонду.

Є постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами".

На календарний рік виділяється близько 20 тисяч гривень. Як саме розпорядитися цими коштами, школа вирішує самостійно.

35% від суми можна виділити на придбання обладнання, яке потрібне для роботи з дитиною.

Решту — на оплату роботи фахівців, які надаватимуть корекційно-розвиткові послуги цій дитині. Що стосується підручників, то ними школи на сьогоднішній день частково забезпечені.

Це процес, який тільки розпочався і ще триває.

Міф 8. Школа може вирішувати, брати чи не брати дитину з особливими освітніми потребами до себе на навчання.

Як насправді. Якщо дитина проживає в мікрорайоні обслуговування закладом освіти, школа зобов'язана взяти її на навчання першочергово, незалежно від того, чи є в школі підготовлені фахівці.

Наприклад, набір учнів до перших класів проходить до 31-го травня.

Відповідно у школи ціле літо для того, щоб підшукати відповідних фахівців і залучити їх уже з 1-го вересня до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.

Школа не має права відмовити, але батьки часто цього не знають. Їм можуть сказати: "Підіть у сусідню школу, там є вже асистенти, психологи, логопеди тощо, вони з такими дітьми вже працювали".

Але батьки не повинні йти в іншу школу, якщо вони хочуть в цю.

Міф 9. Якщо в дитини вже під час навчання виявили особливі освітні потреби, її не можна перевести на інклюзивну форму навчання посеред року, тільки з початку наступного.

Як насправді. Якщо дитина пройшла обстеження в інклюзивно-ресурсному центрі й було виявлено, що в неї є особливі освітні потреби, і школа отримала про це документи, з цією дитиною відразу повинні почати працювати належним чином.

Незалежно від того, чи морально готова до цього адміністрація, вчителі тощо.

Інклюзивне навчання позитивно впливає як на дітей з особливими освітніми потребами, так і на дітей з нормотиповим розвитком.

Про роль інклюзії і причини страхів перед нею поговорили з психологом Христиною Холодницькою.

Міф 10. Індивідуальне навчання дасть дитині більше знань, а це найголовніше.

Як насправді. Цінність інклюзивного навчання — у соціальних досягненнях дитини. Не навчальні, не когнітивні здобутки, а саме соціальні є вкрай важливими для дорослого життя.

Знання, отримані під час індивідуального навчання, можуть врешті ніде не застосовуватися, натомість формується дефіцит досвіду спілкування, взаємодії, переживання певних стресових ситуацій, які є важливими для кожної людини.

Інклюзія — те, на що має право кожна дитина. Тому протизаконно обмежувати її у звичайному праві навчатися разом з іншими дітьми.

Для нормотипових дітей це також можливість розвивати в собі більш людяні якості, співчуття, гуманні цінності.

Чому інклюзії бояться батьки особливих дітей

Чому батьки дітей з особливими освітніми потребами самі часто бояться віддавати їх до школи? Варто розуміти, що для них це переживання травми, що пов’язана з діагнозом їхньої дитини.

Вони переживають її кілька разів у житті. Перший — коли діагноз встановлюється.

Це може трапитися відразу після народження (як у випадку з синдромом Дауна) або вже в дошкільному віці. Школа — це друге або третє коло ретравматизації для родини.

Тому варто з розумінням поставитися до того, що батькам під час влаштування дитини у школу складно тверезо й ефективно комунікувати — вони знову повертаються в цю травму.

Чому інклюзії бояться вчителі

Вчителі переважно ставляться до інклюзії як до якихось новітніх технологій. Для вчителів інклюзивні форми навчання — це вразливе місце, яке може продемонструвати їхню професійну некомпетентність.

І тут специфічний психологічний захист учителя — вдавати, що вони все знають, і не ставити додаткових запитань.

Переважній більшості вчителів складно проявити свою цікавість до інклюзії, тому що для них це як визнати свою некомпетентність у цій новій сфері.

Що робити зі страхами перед інклюзією

Цінність своєї роботи як психолога я бачу в тому, щоб розбирати ці тривоги. Батьків я запитую: "Чи ви думали, що найстрашніше може відбутися з вашою дитиною в школі?". Відповіді можуть бути різні.

Хтось переживає, щоб не знущалися з їхньої дитини, хтось навпаки — що дитина буде створювати проблеми іншим. Тоді ми розбираємо ці переживання, обговорюємо, чи траплялися вже подібні ситуації.

Так само варто працювати з вчителями та особливо асистентами учня — бо вони виконують роль медіаторів.

Більшість страхів перед інклюзивною формою навчання гіперболізовані.

Ще є одна рекомендація, яку я даю вчителям, і вона працює. На перших батьківських зборах та першій класній години, коли клас лише формується або до нього приходить нова дитина, просити кожного з батьків розповісти про складність і талант своєї дитини. І про те саме запитувати в самих дітей.

Такі труднощі й здібності є абсолютно в кожної дитини, і в такому знайомстві дитина з особливими освітніми потребами жодним чином не виділяється.

Наприклад, дівчинка із синдромом Дауна не дуже зрозуміло говорить, проте дуже уважна до інших, любить обійматися і може щиро пожаліти. Або хлопчик з аутичним спектром.

Йому складно всидіти на одному місці, проте він читає найшвидше в класі. І таким чином познайомити з кожною дитиною в класі.

Це важливий старт, і від нього залежить 90% подальшого успіху. Але на 100% підготувати процес ніколи не вийде, бо це діти, це життя, усе дуже індивідуально й неможливо передбачити.

Складно буде і батькам, і вчителям, але якщо вдасться поєднати і освітні, й особисті потреби, то в цих дітей все вийде.

Як пришвидшити впровадження інклюзії в Україні

Чи темпи впровадження інклюзивної освіти в Україні залежать виключно від викладачів на місцях та Міністерства освіти? Точно ні.

У міжнародному благодійному фонді Parimatch Foundation власним прикладом доводять: досягати чогось можна лише у синергії.

Про їхні ініціативи розповіла президент міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation Катерина Білоруська.

Мета нашого фонду — забезпечити синергію бізнесу, некомерційного сектора і держави. У своїх ініціативах ми не робимо нічого поодинці: ми збираємо коло людей, які разом можуть дати реальний результат.

Parimatch Foundation ґрунтовно працює з темою інклюзії у своїй програмі "Так, я можу!". У рамках цієї програми ми не тільки надаємо стипендії і відкриваємо інклюзивні групи, а ще й публічно говоримо про цю важливу для нас тему.

Ще один наш проєкт, пов'язаний з інклюзією, — онлайн-курс "Нова фізична культура" на Prometheus. Він покликаний допомогти викладачеві фізичної культури опанувати необхідний інструментарій, який допоможе зробити заняття корисними, цікавими, інклюзивними та ефективними.

Зараз ми готуємо тренінги з інклюзії: перший пройде у Львові, а наступні — в інших великих містах і райцентрах.

У листопаді 2020 року ми провели Конкурс проєктів учителів-новаторів, один із напрямів якого був присвячений саме інклюзії. Нам вдалося знайти й відзначити вчителів, які успішно впроваджують інклюзію на уроках фізкультури, причому не лише в Києві, а й в регіонах.

Якщо ви хочете долучитися до теми інклюзії, передусім потрібно добре розібратися в темі.

Тому що інклюзія — тема непроста, дуже широка і стосується не тільки людей з інвалідністю. Коли ми починали, то зверталися до експертів й організацій, які вже працювали з цією темою. Вони повністю змінили наше уявлення про те, що взагалі потрібно людям з інвалідністю і, зокрема, дітям з інвалідністю.

Нам дуже допоміг Київський міський центр із фізичної культури і спорту інвалідів "Інваспорт" — саме з ними ми стартували зі своїм першим проєктом у рамках програми "Так, я можу!" і досі у будь-який момент звертаємося до них за консультацією.

Також варто визначитися, з чим конкретно ви хочете допомагати: знову-таки, тому що інклюзія — дуже широка тема.

Ми працюємо переважно з дітьми з ментальними захворюваннями, а це дуже відрізняється від того, як потрібно працювати, наприклад, із маломобільними групами.

У нас є стипендіальна програма для дітей з інвалідністю, але їхні особливості розвитку дають можливість займатися спортом професійно.

У випадку дітей з ментальною інвалідністю ми використовуємо спорт як елемент розвитку, а не робимо з них спортсменів.

Тому моя порада тим, хто хоче долучитися до теми інклюзії, — розібратися в темі, зрозуміти, з чим конкретно ви хочете працювати. Ну а далі — докласти зусиль, щоб об'єднати однодумців навколо себе.

Можна багато сперечатися про те, чи отримає дитина з особливими освітніми потребами достатньо уваги від учителя у звичайній школі, чи зможе повною мірою оволодіти програмою з того чи іншого предмета… Але є навички, які ця дитина ніколи не отримає ніде, крім школи, — навички соціалізації.

Українська система освіти на законодавчому рівні зробила важливі кроки вперед у питаннях поширення інклюзії. Але від нас усіх залежить, наскільки успішним буде реальне впровадження змін.