Карантинні розлучення. A mensa et thoro

Одночасно зі стрімким розповсюдженням коронавірусу розповсюджувався і безжальний вірус розлучень. Карантинна весна 2020 року показала, що подружні пари, укладаючи шлюб на все життя, не очікували на непоборні складнощі перебування разом 24/7 всього кілька місяців. Тож справи про розірвання шлюбу в цей період набули особливої популярності.

Славу спеціалістів зі шлюборозлучних процесів ми з колегами свого часу набули, успішно розв’язавши багатовекторні сімейні спори кількох відомих бізнесменів рівня Forbes. Під час карантину так само приділила значну увагу категорії справ про розірвання шлюбу, бо чисельність нездоланних родинних конфліктів серед клієнтів різко зростала. Попри традиційно невелику симпатію адвокатів до такої категорії спорів через їхній занадто емоційний та особистісний характер, варто бути обізнаним із тонкощами матеріального та процесуального законодавства у практичній площині. Виняткову нішу в таких спорах займає вимога про визначення місця проживання дітей, що часто є найболіснішою та часом набуває характеру детективу.

Завдяки аналізу законодавства, судової практики та підготовки низки процесуальних документів розроблено тактичні особливості та практичні поради, що можуть стати корисними для колег.

Розірвання шлюбу за наявності неповнолітніх дітей

При розлученні подружжя, що має неповнолітніх дітей, за спільною згодою варто подавати заяву не у позовному, а в окремому провадженні (ч. 3 ст. 293 ЦПК України). У такому випадку немає позивача та відповідача, заява підписується спільно, а справа набуває характеру безспірної і розрив стосунків виглядає більш цивілізовано.

Такий спосіб розірвання шлюбу традиційно не використовується через необхідність вчинення низки додаткових юридичних дій, як-то оформлення письмового договору про те, з ким будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей (ст. 109 СК України).

Зауважу, договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з подружжя, хто проживає окремо від дитини, а також договір, що містить умови про розмір аліментів на дитину або передачу нерухомого майна у її власність чи про утримання одного з подружжя, ще має бути посвідчений нотаріально (ст. ст. 78, 109, ч. 4 ст. 157, ст. 189, ч. 1 ст. 190 Сімейного кодексу).

Отже, названий спосіб ініціювання судової справи про розірвання шлюбу потребує більших зусиль та порозуміння. Однак виходячи із соціально-психологічної складової — пояснення та особистісний вигляд батьків перед дітьми, близькими родичами, а також уникнення можливих майбутніх маніпулювань одного з подружжя стосовно ініціативи та причини розлучення — це виглядає більш дружньо, інтелігентно та недвозначно. Зазначене є вкрай вагомим для правильного розуміння дітьми ситуації, для яких батько та мати однаково цінні та важливі. Образа одного з них іншим сприймається дитиною як особиста образа, що в подальшому негативно позначається на її емоційному розвитку та інтелекті. Щоправда, над цим аспектом батьки, як правило, розмірковують в останній момент.

Окремі позови за наявності спору

У разі наявності спору при розірванні шлюбу варто подавати окремі позови: про розлучення/сплату аліментів та про визначення місця проживання дітей. При цьому останній має слідувати за попереднім після набрання законної сили рішенням суду.

Це є доцільним з таких причин:

Позов про розірвання шлюбу та стягнення аліментів розглядається у спрощеному позовному провадженні (п. 1 ч. 4, п. п. 3-4 ч. 6 ст. 19, п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК); позов про визначення місця проживання дітей — лише у загальному (п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК). Так само, як і поєднання зазначених позовних вимог передбачає загальне позовне провадження (п. 6 ч. 4 ст. 274 ЦПК). При цьому розгляд позовної заяви у спрощеному провадженні варто ініціювати самостійно: просити про це в тексті позову поряд із позовними вимогами або подавати окреме клопотання одночасно з позовом (ст. 276 ЦПК). Також зауважу, що у наказному провадженні розглядається лише позовна вимога про стягнення аліментів і тільки за певних умов (п. п. 4‒5 ч. 1 ст. 161 ЦПК, ч. 5 ст. 183, ч. 3 ст. 184 СК), поєднання з іншими вимогами — спрощене або загальне. Винятком з цього правила є наявність одночасно спору про батьківство дитини або визначення місця її проживання.

Протидія позову про розірвання шлюбу з боку одного з подружжя, як правило, менша, ніж позову про визначення місця проживання дітей. Тому з’являється ліпша можливість встановити преюдиційні факти у менш принциповому позові у спрощеному провадженні для створення основи важливішого позову у загальному провадженні (ч. 4 ст. 82 ЦПК), поєднати причини розлучення з підставами залишення дітей у матері (батька).

До позову про визначення місця проживання дітей потрібно готуватися ретельніше і витрачати значний обсяг часу та зусиль — збирати довідки, характеристики на позивача, відповідача та дітей, підтвердження рівня доходів сторін тощо, залучати орган опіки та піклування. Позов про розлучення відносно тривіальний та швидкоплинний. Проте за правильного підходу у рішення суду про розірвання шлюбу закладається потрібний фундамент для місця проживання дітей у майбутньому.

Аліменти присуджуються тому з батьків, з ким фактично проживає і зрештою залишається дитина. У разі відсутності позовної вимоги про визначення місця проживання дітей при стягненні аліментів опосередкована перевага буде на боці того з батьків, хто подав відповідну вимогу. Позов матері про стягнення аліментів з батька, як правило, відбувається легко, швидко та безболісно. Після чого варто використовувати важку артилерію у вигляді позову про визначення місця проживання дітей у разі наявності принципового спору з цього питання. Зауважу, що наявність спору про визначення місця проживання дитини чи спору про батьківство не є підставою для зупинення провадження у справі про стягнення аліментів (ч. 2 ст. 252 ЦПК).

При обґрунтуванні вимог про стягнення аліментів варто заявляти мінімально гарантований розмір сум (ч. 3 ст. 181, абз. 2 ч. 2 ст. 182 СК України), а не мінімально рекомендований (абз. 3 ч. 2 ст. 182 СК України). Це важливо для обґрунтування недостатньо високого та мінливого заробітку відповідача. Проти такого розрахунку сум аліментів відповідач навряд чи буде заперечувати. Але рішення суду з цією аргументацією може бути покладено як преюдиційний факт в основу позову про визначення місця проживання дітей (ч. 4 ст. 82 ЦПК).

Для тих батьків, з ким фактично залишилися проживати діти, немає особливої потреби ініціювати позов про визначення місця проживання дітей. Передусім це стосується того з батьків, кому присуджено аліменти. Формально-юридично для позову має бути наявний спір: оспорювання, невизнання, порушення права. Відібрати дітей в законний спосіб можливо лише через рішення суду, яке не буде винесене без участі другого з батьків. Обирати статус позивача чи статус відповідача має сам клієнт, враховуючи індивідуальну специфіку фактичних обставини спору та поради адвоката. Але до цього потрібно ретельно готуватися: домовлятися зі свідками (сусідами, працівниками ОСББ, дитячого садка, школи) про давання правдивих та змістовних показань безпосередньо в суді.

Що варто знати адвокату

У справах про визначення місця проживання дітей адвокату перед подачею позову або відзиву варто готувати акти опитування фізичних осіб у порядку п. 7 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Де-факто це є показаннями свідків (ст. 90 ЦПК України), але юридично так кваліфікувати не можна, бо такі докази мають бути надані особисто очевидцями безпосередньо в суді, в усній формі, які мають підписати присягу, отримати роз’яснення про кримінальну відповідальність тощо (ст. ст. 91, 229, 230 ЦПК України).

До слова, практика Верховного Суду підкреслює, що навіть нотаріальне посвідчення показань свідків цивільно-процесуальним законодавством не передбачено. Надання показань свідків шляхом посвідчення нотаріусом не сприяє всебічному забезпеченню права учасників справи ставити запитання (постанова КЦС ВС від 20 травня 2020 року по справі №200/17947/16-ц). Також акти опитування не варто вважати і поясненнями свідків через невідповідність процесуальним вимогам до засобів доказування. Так, за аналізом ст. ст. 92, 234 ЦПК України пояснення можуть бути розцінені як джерела доказів і прирівняні до показань свідків, якщо вони надані сторонами, третіми особами, їхніми представниками і мають усний характер. До цього кола такі учасники справи, як свідки, не входять.

Акти опитування можна хіба що використати як письмовий доказ, як документ, що містить дані про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК). Хоча і з великою натяжкою, адже їхній зміст надає підстави кваліфікувати акти як самостійне джерело доказів, отримане не в порядку, передбаченому законом, що за ст. 78 ЦПК України робить їх недопустимими. Проте за всіх формально-юридичних недоліків з тактичної точки зору підготовка для суду актів опитування є доцільною та корисною, адже:

у процесі письмової роботи зі свідком адвокат розуміє реальний зміст показань, що буде готовий озвучити свідок, а не просто пообіцяти;

свідок відчуває пов’язаність зі своїми підписаними показаннями та зобов’язаннями прибути до суду, не передумати в останній момент.

Домашнє насильство у справах про місце проживання дітей

При жорсткій протидії визначення місця проживання дітей одним із впливових факторів є юридичне фіксування факту вчинення одним з подружжя стосовно іншого домашнього насильства. Це не обов’язково завдання видимих тілесних ушкоджень. На сьогодні українське законодавство кваліфікує такі види насилля на побутовому ґрунті, як психологічне та економічне (п. п. 3, 4, 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»). При цьому у кримінальному законодавстві вчинення насильства у присутності дитини є обставиною, яка обтяжує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК України), та одним з факторів застосування обмежувальних заходів (п. 2 ч. 1 ст. 91-1 КК України).

За наявності відповідних фактів перед подачею позову або відзиву на позов слід подати заяву до поліції про вчинення домашнього насильства, матеріали за якою додати до матеріалів справи в суді. Відповідно до ч. 4 ст. 22 «Про запобігання та протидію домашньому насильству» під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду, обов’язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності.

Навіть якщо згідно з поданою одним з подружжя заявою про домашнє насильство кривдник не буде притягнутий до кримінальної або принаймні адміністративної відповідальності, сам факт звернення до поліції та фіксування інформації в органах поліції впливатиме на загальну картину розгляду справи в суді.

Альтернативна підсудність і зміна прізвища

По деяких категоріях справ і за деяких фактичних обставин сімейного спору допустима альтернативна підсудність (розірвання шлюбу за наявності на утриманні дітей, стягнення аліментів тощо). В такому разі позивач може обирати суд за своїм зареєстрованим місцем проживання або за зареєстрованим місцем проживання відповідача (ч. ч. 1-2 ст. 28 ЦПК). Як і вид провадження, адвокату не слід визначати суд самостійно, варто надати клієнту можливість вибору, роз’яснивши плюси та мінуси всіх варіантів.

Вимогу про відновлення дошлюбного прізвища слід заявляти у позовній заяві або заяві в окремому провадженні. Аналіз законодавства демонструє, що подання такої вимоги до органів РАЦСу, якщо шлюб розривається в судовому порядку, законом не передбачено. Реєстраційні органи змінюють прізвище на дівоче лише у разі розірвання шлюбу позасудовим способом (ч. ч. 6, 7 ст. 15 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»). Звісно, формально є судово-процесуальні перепони, адже ЦПК передбачає зазначення у рішенні про вибір прізвища лише у справах окремого провадження (ч. 8 ст. 294). Проте за умов подачі заяви у позовному провадженні така перешкода вирішується правилом аналогії закону за ч. 9 ст. 10 ЦПК.

Варто пам’ятати, що судами це може бути кваліфіковано як самостійна позовна вимога немайнового характеру, за яку потрібно окремо сплачувати судовий збір (ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір»).