Менше звернень – не означає менше насильства: що показав моніторинг реалізації прав жінок у воєнний час

Під час війни гендерно зумовлене насильство (ГЗН) в Україні не зникло. Навпаки, ризики для жінок значно зросли. Однак офіційна статистика не відображає реальних масштабів проблеми. Саме цей парадокс став одним із ключових висновків Моніторингу реалізації прав жінок у воєнний час (2022–2025 рр.).

На перший погляд, окремі показники можуть створювати враження, що ситуація покращується. Проте експертки наголошують: зниження кількості офіційно зареєстрованих випадків не означає зменшення насильства. Це радше свідчення глибокої недовіри постраждалих до системи допомоги та страху звертатися по захист.

«Люди не звертаються не тому, що насильства стало менше. Часто вони не вірять у реальну допомогу та захист, бояться осуду від оточення або помсти від кривдника, стигматизації, не довіряють поліції чи іншим інституціям», – зазначає одна з авторок моніторингу Лариса Гунько.

Особливо складною залишається тема насильства, де кривдниками можуть бути військовослужбовці. Через страх, суспільний тиск і небажання «виносити проблему назовні» значна частина випадків залишається невидимою для державної статистики.

У дослідженні підкреслюється: повномасштабна війна суттєво збільшила вразливість жінок до різних форм насильства. Найбільше ризиків мають жінки, які:

·        проживають у прифронтових регіонах;

·        пережили окупацію;

·        були вимушено переміщені;

·        втратили житло, роботу або соціальні зв’язки.

А економічна нестабільність, психологічне виснаження, травматичний досвід війни та руйнування систем підтримки створюють додаткові фактори ризику.

Окремий виклик – сексуальне насильство, пов’язане зі збройною агресією РФ. Станом на березень 2026 року Офіс Генерального прокурора зафіксував 394 факти СНПК. Водночас у моніторингу наголошується: реальна кількість постраждалих значно більша, адже далеко не всі готові давати свідчення навіть за умови гарантій конфіденційності.

У 2022–2025 роках Україна зробила важливі кроки у сфері протидії ГЗН. Було:

·        посилено відповідальність за домашнє насильство;

·        введено адміністративну відповідальність за насильство за ознакою статі та сексуальні домагання;

·        удосконалено механізми захисту постраждалих;

·        ухвалено закон про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ, (СНПК), що передбачає механізми їхнього захисту й виплату невідкладних проміжних репарацій.

Також в Україні активно розширюється мережа спеціалізованих служб допомоги. Станом на 2025 рік працюють понад 1100 сервісів: мобільні бригади, притулки, кризові кімнати, денні центри та гарячі лінії.

Втім, авторки моніторингу підкреслюють: система реагування досі залишається фрагментованою і не завжди безпечною та доступною для постраждалих жінок.

Серед ключових проблем:

·        нестача спеціалістів у громадах;

·        низькі зарплати та вигорання працівників;

·        слабка координація між службами;

·        нерівний доступ до допомоги у сільській місцевості;

·        стигматизація постраждалих;

·        відсутність достатньої підготовки фахівців щодо роботи з воєнною травмою та ПТСР.

Авторки моніторингу наголошують: законодавство змінюється, але система досі не є «дружньою» до постраждалих, насильство стає менш видимим – і це небезпечно!

Один із головних висновків моніторингу: проблема ГЗН в Україні залишається значно недооціненою через прихованість випадків насильства.

Страх осуду, недовіра до інституцій, відсутність доступних сервісів та переконання, що «ніхто не допоможе», змушують багатьох жінок мовчати. Саме тому офіційні цифри не можуть бути єдиним показником для оцінки ситуації.

Експертки наголошують: державна політика у сфері протидії ГЗН має будуватися не лише на статистиці звернень, а й на розумінні того, скільки випадків залишаються невидимими.

Для цього Україні необхідно:

·        посилювати довіру до інституцій;

·        розвивати людиноцентричну систему підтримки;

·        забезпечувати ефективну міжвідомчу координацію;

·        інвестувати у підготовку фахівців;

·        системно проводити масштабні інформаційні кампанії;

·        адаптувати систему допомоги до викликів воєнного часу.

Бо менше звернень – не означає, що насильства менше. Це значить, що жінки залишаються наодинці зі своєю травмою.

Довідка. Порівняльний аналіз стану забезпечення прав жінок у 2022–2025 роках відповідно до положень Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) та Заключних зауважень до дев’ятої періодичної доповіді України Комітету ООН. Аналітичний звіт базувався на експертизі близько 70 фахівчинь і фахівців із різних сфер, зокрема громадської діяльності, освіти, охорони здоров’я, соціально-економічного розвитку, зайнятості та протидії гендерно зумовленому насильству. Дослідження стало можливим завдяки програмі гнучких грантів Oxfam.