Говорити правду

Одне з найяскравіших, страшних вражень радянської неволі - етапи. Там, на етапі, по-моєму, в 1977 році в Свердловській пересильній в'язниці мене з'єднали в одній камері з малолітками. Вже бувалий до того часу зек, що бачив і пережив багато чого, я майже відразу ж відчув жах. Не випускаючи з поля зору групу пустуючих малоліток, я намагався втиснутися в кут, розчинитися в бетоні стіни. Мені дійсно було страшно, дуже страшно. Я був присутній при розгулі стихії, нерозважливої, на все здатної, що ні з чим свої вчинки не порівнює.

Сьогодні, через майже сорок років, приблизно такими ж словами описують сучасних українських малолітніх злочинців психологи, що працюють з ними в слідчих ізоляторах. І вони ж, психологи, бачать і інше: всі ці діти могли бути іншими. Всі вони, без винятку, результат відсутності в країні кваліфікованих соціальних служб, корекційних центрів і якісної системи дитячої психіатрії. Так, і психіатрії, бо значна частина цих дітей потребує лікування, у тому числі і фармакологічного. Вони - результат алкоголізму батьків, соціального середовища і аморальності багатьох співробітників міліції, яка безпосередньо кришує наркобізнес.

Зараз в Україні все частіше говорять і пишуть про необхідність введення інституту ювенальної юстиції. Існує два погляди на створення цього інституту. Перший, так званий офіціозний погляд, передбачає створення одних лише спеціальних ювенальних судів. Мовляв, з'являться в країні спеціальні, навчені судді і все владнається. І дітей правопорушників буде менше, і родини стануть міцнішими і т.д., і т.п. Не владнається, стверджують неофіціозні експерти. Не може владнатися. Тому що проблема зовсім не в судах, не тільки в судах. У країні немає лікарів-наркологів, які мають право і компетенцію працювати з дітьми, в країні немає судових психіатрів, що мають право і компетенцію висловлювати свою експертну думку судам, тим самим допомагаючи судді приймати єдино правильне рішення. Погано, неправильно, а іноді і жорстко корупційно працюють опікунські ради в системі української виконавчої влади; психологи, що випускаються численними академіями та іншими колишніми професійно-технічними училищами та кулінарними технікумами, категорично не готові до реальної роботи ... Все разом це і є другий, альтернативний офіціозному погляд.

Що робити? Говорити правду. Говорити правду собі і всьому українському суспільству. Не імітувати створення інституту ювенальної юстиції у вигляді самотнього закону, а будувати складну мультидисциплінарну конструкцію практичної допомоги маргінальним сім'ям і «не таким» дітям. Ані Міністерство юстиції, ні наш надзвичайно ефективний законодавець самі таке не збудують.

Усього лише п'ять-шість років тому деякі психіатричні діагнози дітям в Україні не ставили. І керівництво нашого МОЗ це цілком влаштовувало. Зараз багато чого змінюється, вже змінилося. Хоча і опір в «низах» був скаженим. Бо так вчили десятиліттями, майже на всі прояви патології відповідати хором: бачимо інтелектуальну недостатність (раніше - розумову неповноцінність).

Багато що дійсно змінюється. Але не всі, на жаль. Ось це мене і турбує. Дуже турбує.

Семен Глузман