Жіночий консорціум України - це об’єднання, засноване жіночими громадськими організаціями, для забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків та благополуччя дітей в Україні.

БІЛЬШЕ

Дитину принижують, б'ють чи тягнуть в машину: Що робити, якщо ви свідок

"Ти закриєшся, бомжара?", – з таким реченням жінка років 40 зверталася до свого, ймовірно, сина років 8. Вони обирали щось у магазині одягу і матері було не до вподоби те, що взяла до рук дитина

"Ти де ходиш, б**ть...?"...У відповідь тихий белькіт. "Ти закриєшся, бомжара? Що ти там вибрав? Що це за майка....", – жінка майже кричить. Вириває з рук сина річ, злісно бере щось інше.

Хлопчик щось каже, знову тихо.

"Та заткнися уже, коли вже врешті..."

Це продовжувалося кілька хвилин, доки вони не покинули магазин. Ніхто не відреагував. Ніхто не підійшов. Цього не зробила і я, з однієї простої причини – не знала, як.

Чимало з нас були свідками подібних сцен: у магазинах, на вулиці, у метро, автобусах, на дитячих майданчиках. Інколи дитину ображають та принижують. Інколи – б’ють. Інколи –погрожують фізичною розправою.

Подекуди ми бачимо, як діти б’ють одне одного, зграя підлітків нападає на свого однолітка, сусідський хлопчик ображає у дворику кошеня, дитину до автівки тягне дорослий.

Всі ці ситуації вимагають реакції від оточуючих, та у більшості залишаються без неї. У нас в суспільстві є негласне правило: до чужих дітей ми стосунку не маємо, батьки як хочуть, так і виховують. А навіть коли втрутитися хочеться, ми елементарно не знаємо, як у таких ситуаціях діяти.

Аби виправити останнє, журналісти Depo.ua поговорили із Наталією Пашко – психологинею, спеціалісткою по роботі з випадками насильства над дитиною. Ми запитали, що робити, коли бачимо насильство щодо дитини? Що робити, якщо насильство вчиняє інша дитина? Як реагувати на сцену "ходімо, я покажу тобі іграшку у машині", свідком якої ви раптово стали тощо? І головне – як своєю реакцією принести користь, а не шкоду.

Я бачу, як до дитини застосовують фізичне насильство

Її батьки, опікуни тощо різко сіпають за руки, тягнуть, б'ють. Що можна зробити?

Одразу напряму включатися не варто. Різкою реакцією можна ще більше посилити агресію дорослого. Інколи спрацьовують такі прийоми як відволікання. Ви підходите і питаєте: "Ой, а ви не підкажете як пройти туди то…. У вас розкрита сумка….У вас щось випало". Перемикання уваги знизить рівень агресії та напруги.

Запитайте: "Можливо вам потрібна якась допомога?". Це знезброює людину, бо дорослий, що агресує на дитину, часто сам у стані безпорадності. Далі можна назвати явище, яке бачите: "Те, що я спостерігаю, несе небезпеку дитині і це називається насильством. Як свідок, я зобов'язана зреагувати. Я тут для того, щоб допомогти вам і дитині".

Під час розмови важливо не вдаватися до оцінки самої людини і говорити спокійно. Ви фіксуєте досвід насильства, і доросла особа несе відповідальність за такі дії, але по-перше, ви не знаєте, у якому він чи вона психічному стані. По-друге, є ймовірність, що сама ця людина у небезпеці.

Не забувайте, що можете долучати інших. Якщо це магазин або заклад харчування, можна звернутися до охоронця, продавця. Чим більше людей це фіксують, тим більше це стишує агресію, тому що людина розуміє: її дії привертають увагу. Ви також можете це зафільмувати, але не для того, аби розповсюдити у соцмережах, а щоб надати поліцейськими. У ситуаціях насильства до дитини знімається принцип конфіденційності. Не діє і негласне правило: "Це моя дитина, що хочу, те й роблю".

Важливо не лишатися байдужими, хоча варто бути готовими, що ваша реакція може викликати осуд. От була у мене ситуація. Я йшла у супермаркет і бачу, що дівчинка десь трьох років біжить від мами і до дороги. Та почала її бити через те, що дитина побігла. Я пришвидшила рух, спробувала цю маму заспокоїти. "Дивіться, зараз з дитиною все нормально, вона зараз не на дорозі... Перші хвилини жінка бушувала: "Це не ваша справа, моя дитина, що хочу, те й роблю". А кілька людей зупинилися і сказали: "Чого ви лізете у ситуацію, це не ваша дитина".

Якщо вам здається, що це "не ваша справа" пам’ятайте, що ви стаєте свідком злочину проти дитини і можете відповідно реагувати. Дитина є суб'єктом у стосунках, насильство щодо неї – порушення її прав… Коли один із батьків таке чинить, то він у цей момент не виконує належно батьківські обов'язки.

Я бачу, як щодо дитини чинять психологічне насильство

Її ображають, обзивають, принижують, погрожують фізичною розправою. Часто такі сцени розгортаються на всю вулицю чи й весь магазин. Що робити у такому випадку?

Принцип реагування – такий самий. Ми не можемо міряти і розділяти: "Ось тут фізичне насильство, тут має бути більша реакція, а тут психологічне...це просто ж слова". Психологічне насильство – таке саме насильство. Алгоритм дій аналогічний, хоча довести щось в такій ситуації буде важко.

Найважливіший момент – реакцію на насильство має побачити і почути дитина. Дуже важливо, щоб вона зрозуміла, що хтось на такі дії реагує. Що це не з нею щось не так. Що такі дії щодо неї не є нормальними та прийнятними.

Не потрібно фокусуватися тільки на тому, щоб знайти винного і спалити когось на умовному вогнищі, посадити. Варто діяти не з позиції сили, а з позиції захисту дитини. Важливо, що такі речі спустилися на рівень відповідальності кожної особи.

Коли реакція буде масштабуватися у суспільстві, то така мама чи такий батько почує раз, двічі, тричі, що так поводитися з дитиною – не норма, а міра відповідальності. Десь у магазині це зафіксують і комусь вистачить відеоматеріалу, аби відреагували правоохоронці. Це почне діяти. Та й масовість подібних зауважень буде хорошою профілактикою таких явищ в принципі.

Я бачу, як одна дитина б'є іншу дитину

Їхніх батьків на горизонті не видно. Що робити?

Тут важливо розуміти, що постраждалими є двоє: і дитина, яка б'є, і дитина, яку б'ють. Зазвичай, коли дорослі бачать, як дитина б’є дитину, вони реагують на це так, ніби перед ними дорослі люди. Починають нападати на дитину, яка агресує, і жаліти дитину, яка потерпає, закріплюючи ролі агресора й жертви.

Що робити? Першочергово, розвести дітей. Далі – заспокоїти їх, бо з дитиною немає сенсу говорити, коли вона в емоціях. Можливо, дати попити води, дати цукерку.

Коли діти заспокоїлися, почати розмову. При цьому говорити з позиції поведінки, не оцінювати саму дитину на кшталт "Ти що, неадекватний? " і тому подібне.

Звертайтеся до обох: "Я спостерігав і бачив прояв агресії/бійку. Що відбулося? Чому це відбулося?", "Здається, ви дуже розлютилися. Що сталося?". Дайте їм пояснити. Коли дитина відчує, що до неї ставляться не через призму оцінки, вона може розповісти, що сталося. При цьому дитину, до якої було застосовано насильство, не потрібно жаліти, кріпити ярлики на кшталт "бідолаха".

Діти часто відтворюють досвід, який пережили або десь побачили. Дитину, яка б'є іншу дитину, можуть бити вдома. Чим складніше дитина себе поводить, тим більше вона просить про допомогу. І відповідно, дитина в стані безпорадності може почати ось так агресувати.

Але часто дорослі не розуміють, що такі діти потребують допомоги. А ще гірше – починають роздавати ролі: "Ти агресор, ти кривдник, ти злодій".

У мене був випадок, я працювала з підлітком, який очолював жорсткі вуличні бійки. Він був затриманий поліцією, бо бив одну дитину вже так, що мало не забив. Якимось дивом він потрапив до мене. Спочатку був дуже насторожений. А потім я почала його розпитувати. І виявляється, що батьки самі були дуже здивовані. Бо вдома він – спокійна дитина-паїнька...А ле батьки подали на розлучення.

І от він розповідає: вдома я терплю, а потім мне просто починає розривати і я йду на вулицю, починаю чіплятися до всіх, щоб мені допомогли розрядитися. Каже: "Коли я починаю бити, я вже себе не пам'ятаю". І це дійсно так: коли починають бити, вмикається тваринний інстинкт. Особливо у підлітків.

Він тоді згадав лише, як його відтащили, а він злякався крові на своїх руках.

Коли відчув, що його не оцінюють, то розплакався: "Мені так шкода, я не монстр, я не хотів". І далі ми з ним працювали над тим, як він може опановувати агресію.

Важливо не створювати стереотипи, бо це стає другим ім'ям дитини, і потім поведінка таких дітей лише ускладнюється. Потрібно розбирати ситуацію, а не вішати ярлик.

У мене от є робочий біль. У нас в законодавстві є такий термін як "дитина-кривдник". І уявіть, йде досудове розслідування, лунає "дитина-кривдник, дитина-кривдник, дитина-кривдник". Це за нею ніби закріплюється. Для мене більш відповідним є "дитина, яка вчинила правопорушення". Я не юрист, але психолог і бачу наслідки. Коли дитина про себе таке постійно чує, виробляється реакція "Ну я ж монстр, кривдник, я не можу інакше".

Я бачу, як група підлітків фізично нападає на іншого підлітка

Що робити?

У цій ситуації ви викликаєте поліцію. Ви можете зафіксувати все на телефон для правоохоронців. Щодо дій, то будь-яке привернення уваги має подіяти. От цей хлопчина, про якого я розповідала, зупинявся, коли розумів, що на його дії реагують.

Але важливо бути обережними. У ситуації, коли підлітки збиваються у зграю, то ця зграя часто живе мозком, де керують інстинкти та гормони. І це може бути небезпечно для вас. Важливо близько не підходити, фіксувати, викликати поліцію.

Якщо часу на поліцію немає – шукайте людей, яких можна залучити. Якщо людей буде більше і буде фіксація, це зупинить напад.

Я знаю, що знайома дитина зазнає знущань у родині

Це може бути друг вашої дитини чи однокласник, сусідська дитина. Що робити?

У цій ситуації дуже хочеться щось робити і вмикнути у собі рятівника, але тут важливо розуміти, що ви не поліцейський і не психолог.Ви стороння особа, яка дізналася. По можливості фіксуєте певні речі і передаєте у службу у справах дітей та поліцію. Достатньо буде навіть усної заяви від вас.

Якщо батьки дитини вам близькі, ви можете спробувати проговорити з ними, що це не ок, і чому. Порадити звернутися до спеціаліста. Можливо скинути корисні матеріали, бо хтось не відреагує на вас, але перегляне відповідний відеоролик.

Знову ж таки, принципи такі самі: головне – не оцінювати: "Те, що я бачу впливає на дитину так і так. Це не є добре. Будь ласка, перегляньте таку-то інформацію".

Я бачу, як дитину силоміць тягнуть до машини

Поруч немає допомоги. Що робити?

Зазвичай особи, які хочуть викрасти дитину, дуже рідко використовують силу або примус. Навпаки, використовують стратегію "сприймай мене, як друга". Обіцяють щось дати/показати і діти по-тихому йдуть. Вони це роблять для того, щоб дитина не кричала і не привертала уваги. Дуже рідко коли дитину тягнуть.

Але якщо ви все ж стали свідком цього, почніть голосно говорити, ніби впізнаючи дитину:" Марійко, йди сюди, я вже йду, тато зараз повернеться. Привертати увагу таким чином".

За можливості зафіксуйте номера машини, будь-який подібний ідентифікатор зупинить особу від таких діянь.

Я бачу, як хтось каже дитині: пішли, дам цукерку, покажу іграшку

При цьому не зрозуміло, чи є цей хтось їй знайомим. Як діяти?

У такій ситуації потрібно перш за все не налякати дитину. Пам’ятайте, що ви для неї так само чужа особа, як і та людина. Вона може навіть сказати: "Ні ні, я сама йду, хочу поглянути на іграшку".

Важливо так само цю особу відволікти. Зверніться до дитини на ім'я, будь-яке. Ти знаєш цього дядю? Або звернутися до особи з якимось питанням.

В таких ситуаціях немає правильного алгоритму дій, головне не кричати, щоб не злякати дитину і дати потенційному кривднику зрозуміти, що ви спостерігаєте.

Я бачу, що дитина вчиняє насильство щодо тварини

Що робити?

Тут важливо розуміти, в якому віці це відбувається. Якщо це дошкільний вік, діти часто не розуміють, де живе і неживе. Досліджують світ, не відчувають силу у руках, не розуміють, де закінчується норма. Умовно, якщо беруть курчатко, вони ще не знають як з ним взаємодіяти інакше, ніж з іграшкою.

У такому випадку дорослий має пояснити: що це пташеня, воно починає пищати, бо йому боляче. Завдавати болю – не ок.

Але якщо це у старшому шкільному віці, та ще й систематичне знущання над тваринами, то це вже дуже серйозний дзвіночок, який може бути також індикатором психіатричного захворювання, психопатії.

Така поведінка потребує дуже пильної уваги. Дитина може проєктувати на слабших істот знущання, яких зазнає сама, або це можуть зумовлювати інші психічні порушення.

Якщо це раптова сцена на вулиці, яку ви бачите, а батьки поруч не реагують чи їх немає, перше – потрібно зупинити знущання. Друге – повідомити батькам, звернути на це їхню увагу. Це насправді все, що ви можете у такій ситуації.

Як взагалі можна пояснити поведінку батьків, які агресують на свою дитину, обзивають, б'ють, та й суспільства не стидаються?

По-перше, у нас є травма поколінь. Наша нація зазнавала знущань, репресій. Насильство не називалося насильством, і часто було таке, що свідчити про нього означало позбавитись життя. Умовно, ти кажеш, що твої права порушують, а тобі за це розстріл.

І такі речі із покоління в покоління передавалися, свідомо чи несвідомо – не говорити про досвід насильства. А якщо він і проговорюється, то нормалізується і так само передається. Через принцип "Будь тихою, не висовуйся" намагалися керувати. Адже коли до особи застосовують насильство, вона втрачає контроль над власним тілом і життям. І часто це на рівні держав було способом керувати людьми. Управління у нас часто базується на трикутнику "кривдник, рятівник і постраждалий".

Якщо вужче, то більша частина батьків, що чинять насильсто, самі пережили такий досвід. Коли я веду курси для батьків, часто чую: "От мене били, я людиною став...Мене мало били. Я вдячний своїм батькам, що вони мене били". І люди прямо яро починають їх захищати.

Це захисний механізм психіки. Тому що коли вони чують про досвід насильства, їх внутрішня дитина починає все це згадувати. Але оскільки насильство чинили найближчі люди, психіка намагається раціоналізувати і нормалізувати цей досвід. Тому що визнати себе як постраждалого від насильства зі сторони найрідніших людей – це втратити з ними контакт. А для дитини повідомити про насильство – це також ризикнути втратити контакт з найближчими. До певного віку втратити контакт означає не вижити.

І навіть коли діти, що зазнавали насильства у сім'ї виростають, вони все ще можуть боятися говорити з батьками про те, що певних речей робити не можна.:"Не роби так зі мною, це неправильно". Бо по відношенню до батьків ми є дітьми у будь-якому віці, і боїмося цей контакт втратити. Найстрашніше для дитини-- бути покинутою.

Давайте поглянемо на те, що відбувається у країні, у медіа, у кінематографі. Складається враження, ніби позиція сили – єдиний шлях досягти чогось і бути почутим, це нормалізується. У нас, до всього, ще й досі немає культури відношення до дитини як до суб’єкту, а не об’єкту взаємодії. Що не можна робити з дитиною "все, що хочу".

І наступний аспект – відсутність реакції зі сторони оточуючих. Немає реакції – відповідно, сигнал – "я можу це чинити".


Джерело: depo.ua 10 червня 2021


Тегиправа дитини,   насильство щодо дітей,   захист прав дитини

НАШІ ПРОЕКТИ

Як допомогти дітям пережити лихо: поради для батьків

Матеріал надає інформацію для батьків про те, як допомогти дітям різного віку, які перебувають в ситуації конфлікту.
 

Альтернативна доповідь про впровадження Конвенції ООН про права дитини, підготовлена дітьми

 

Голоси дітей – проти насильства щодо дитини

Слова дітей з усього світу про попередження насильства щодо дитини відобразились на сторінках книги " Голоси дітей - проти насильства щодо дитини".
 

Альтернативний звіт про дотримання Україною положень Конвенції ООН про права дитини за період з 2011 по 2018 роки (від коаліції неурядових організацій)

Альтернативний звіт про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини є результатом спільної роботи експертів громадського сектору в сфері захисту прав дитини. Документ містить актуальну інформацію про виконання Україною положень Конвенції ООН про права дитини за період, що пройшов з моменту отримання Україною рекомендацій Комітету ООН з прав дитини стосовно розгляду останнім зведеної третьої та четвертої державної доповіді (2011 рік) по 2018 рік включно.