Жіночий консорціум України - це об’єднання, засноване жіночими громадськими організаціями, для забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків та благополуччя дітей в Україні.

БІЛЬШЕ

Країна тиранів: Історія жертви домашнього насильства в Україні

Україна поступово наближається до цивілізованих країн. У нас теж почали з’являтися спеціалізовані притулки – шелтери, в яких постраждалі від насильства в сім’ї можуть на деякий час сховатися від кривдника. УНІАН поспілкувався з жінкою, яка мала досвід перебування у такому місці, і після п’ятнадцяти років страждань змогла почати життя з початку.

Перший комунальний притулок для жінок і їхніх дітей, постраждалих від домашнього насильства, нещодавно відкрився на Київщині. Це спільний проект Всеукраїнської благодійної організації «Конвіктус Україна» та Васильківської районної ради. Також в країні з’являються соціальні квартири та притулки, які підтримуються міжнародними організаціями. Наприклад, в межах проекту боротьби з домашнім насильством Фонду ООН у галузі народонаселення створено вісім подібних притулків – у Харкові, Краснопавлівці (Харківська область), Бердянську, Слов'янську, Кривому Розі, Вінниці, Маріуполі та Херсоні. Нещодавно у Харкові було створено також денний кризовий центр.

В один із цих притулків якось потрапила і наша героїня з двома доньками-підлітками. «Це був гарний відпочинок. У притулку були найкращі дні за все життя, яке я прожила в шлюбі»,– зізнається вона.

Жінка погодилась розповісти свою історію, сподіваючись, що її досвід комусь допоможе. На прохання героїні всі імена змінені, місто ми не називаємо.

Пастка

Оксана познайомилася з Петром, коли їй було дев’ятнадцять. Проживши понад десять років у Сполучених Штатах, він тільки-но повернувся до України. Був трохи залежний від алкоголю, і у стані сп’яніння ставав агресивнішим, але списував все це на стрес від адаптації. Весь інший час показував себе Оксані з кращого боку, і дівчина вірила у щасливе майбутнє з ним. Адже Петро був юнаком із двома освітами (зокрема, вчився на священика), досконалою англійською. «А як жінки вибирають собі чоловіка? Щоб була якась впевненість у майбутньому. Щоб видно було бажання людини створювати сім’ю», – пригадує Оксана.

Через два місяці від початку стосунків почали жити разом у будинку його батьків. З того часу і Петро, і його батьки певною мірою почали обмежувати Оксану у спілкуванні з її мамою та бабусею, подружками та знайомими. Аргументували це «добрими намірами», мовляв, втручання рідних дівчини буде заважати молодим будувати своє життя.

Попри те, що жінка почала відчувати на собі агресивність партнера, коли він перебував у стані алкогольного сп’яніння, тверезий Петро здавався їй адекватною людиною. Ці моменти просвітлення давали Оксані надію на майбутнє. Незабаром вона завагітніла, і певною мірою відчула тиск соціуму невеличкого українського містечка: «Мене так виховували: раз вийшла заміж, в тебе дитина – це на все життя. Почала чути всі ці: «Як будеш сама, а дитина? Він зміниться, буде краще».

15 років в’язниці

Догляд та виховання немовля лягли на Оксанині плечі – Петро взагалі не допомагав. Жінка переконана, що тут не останню роль зіграла її свекруха. Адже в питаннях виховання дітей сім’я чоловіка взагалі була напрочуд дивна. Наприклад, його молодша сестра відвідувала школу тільки три роки, і на заняттях із нею сиділа мати, «щоб на дитині ніякі зайві методи виховання не застосовували». Потім дівчину взагалі забрали зі школи додому.

«І він мені так само говорив, що я мушу займатися вдома з дитиною, щоб потім до неї не могли застосувати якісь методи виховання», – пригадує Оксана.

«Вся його родина тиснула на мене. Влаштовували цілий консиліум, обговорюючи, як нам жити далі, що робити, куди мені можна йти, що мені думати», – додає вона.

Майже все подружнє життя (п'ятнадцять років) Оксана була матеріально залежна від чоловіка-аб’юзера. Всі витрати він контролював – вони або ходили до магазинів удвох, або Оксана була вимушена пояснювати кожну витрачену копійку. Самостійно заробляти вона не мала можливості. Спочатку народилася перша дитина – декрет. Через два роки – друга. Коли діти підросли, і можна було віддати їх до садочка, Петро навмисно не давав їй працювати. Жінка виходила на роботу, фактично, до його «першої п’янки». Бо, як нап’ється, – сто дзвінків на день, постійні звинувачення. «Я вже не працюю, а сиджу «на телефоні», мене керівництво сварить. Додому приходжу – діти плачуть, він – п’яний. Забув, що я на роботі, кричить: «Де ти була?»», – пригадує вона.

П’янки, гнів, крики, побої, стрес – знову Оксана не йде на роботу. У стані сп’яніння Петро міг вибігти на вулицю когось побити, бігав вулицею із сокирою. Міг прокинутися та нападати на дружину, бо «щось наснилося». Коли йому ставало нудно допікати жінку та дітей,шукав собі конфлікти «на телефоні». Любив дзвонити на незнайомі номери, щоб «наїхати» на співрозмовника…

Але в моменти просвітлення чоловік нерідко визнавав, що його поведінка - неправильна. Час від часу, наче, втрачав пам’ять – не розумів, що наробив. Свекруха всі ці його безконтрольні та агресивні випади пояснювала травмою голови сина у минулому. «Це його виправдовувало. Мовляв, «я такий нещасний, не пам’ятаю, що робив». Тому була жалість до нього, пробачала», – каже Оксана.

Тим більше, багато років поспіль жінка вірила, що виключно алкоголь заважає їм нормально жити. І тому вела постійну боротьбу – пробувала «закодувати» чоловіка, шукала якісь чарівні пігулки.

Втім, приблизно раз на рік, Оксана стабільно пробувала втекти від домашнього тирана. Він зачиняв її з дітьми в будинку, ховав ключі. А вони вилазили у вікно та бігли до Оксаниної мами чи бабусі. Петро заявлявся туди або ще вночі, або наступного дня. Поки діти були маленькими, міг навіть їх викрасти, шантажував жінку дітьми, Оксана поверталася… При кожному спалаху гніву чоловіка вона ховала дітей в іншу кімнату. Але все одно вони росли в напруженій атмосфері, тож звикли, коли батько напивається – треба тихо ходити, не говорити, нічого не просити. Краще, взагалі «не дихати».

Обидві доньки Оксани, як і їхня мати, були обмежені в спілкуванні. Друзів у них практично не було. Петро контролював їхній час та пересування по будинку. Встаючи з ліжка за потребою, треба було йому повідомити: «Йду до вбиральні».

Сім’я не голодувала, їжі було достатньо, але все одно продукти ділилася за принципом – половину йому, половина на Оксану та доньок. Діти мусили просити дозволу врізати зайвий шматок хліба.

Жінка пригадує, як Петро давав їй телефон подзвонити матері чи бабусі, але тільки в його присутності. Спати – по дозволу: «Він міг сказати: «Ти сьогодні не будеш вкриватися ковдрою, поки в мене не перепросите». За що вибачатися ми не знали, але просили».

З кожним днем ставало жорсткіше. Черговий спалах гніву переходив у пресинг та бійки. Рідні Оксани не знали всіх подробиць, а звертатися по допомогу до сторонніх людей всі ці роки вона соромилася.

Боялася навіть піти до поліції. Адже Петро колись працював в «органах» перекладачем і мав чимало зв’язків. «Він мені казав, що мене сховали б у психіатричну лікарню, дітей забрали, що він би все зробив, щоб помститися мені», – розповідає Оксана.

Петро постійно її у чомусь звинувачував. Мовляв, це вона «не така», не вміє з ним спілкуватися. «А я займалася самоаналізом, думала, що саме роблю не так. Ніби вдома сиджу, нікуди не ходжу, не вживаю алкоголю, не палю, ніяк його не провокую…», – пригадує жінка.

Доньки підросли, страждали, відверто казали матері, що не витримують такого життя. Затримувалися після уроків, бо не хотіли повертатися додому. Одного разу одній з них подзвонила подруга, щоб домовитися про зустріч перед школою. А чоловіка це обурило. Мовляв, чому стороння особа «має вплив на його дитину». «Він сказав, що коли донька прийде додому, він їй таке зробить, що запам’ятає на все життя, ніякі подружки не будуть потрібні», - пригадує Оксана.

Це стало для жінки останньою краплею. Адже побороти алкогольну залежність чоловіка їм все-таки вдалося, останні чотири роки Петро не пив, а агресивність нікуди не зникла. Тобто Оксана нарешті зрозуміла – проблема була не тільки в алкоголі.

Втеча та притулок

До втечі жінка готувалася кілька місяців, подумки себе налаштовувала, шукала житло, про яке не знав би чоловік. Адже після попередніх спроб втечі Оксана поверталася через страх, що буде гірше, коли він їх знайде.

Спочатку її з доньками запросила до себе одна знайома Оксани: «Ми змінили телефони, все вимкнули. Перші дні, місяці було страшно, наче ми вийшли з в'язниці і потрапили до нормального середовища». Їм допомогли зв’язатися із соціальними службами, приїздила мобільна соціально-психологічна бригада, так Оксана дізналася про притулок. «Звичайно, ми боялися, бо не знали, що це за притулок. Раніше такого в місті не було, це взагалі нове для країни», – каже вона.

Але ще до приїзду до схованки жінка мала змогу поспілкуватися з тутешнім психологом, і це їй дуже допомогло – Оксана відчула підтримку.

У притулку вони перебували три місяці, і весь час психолог працювала з Оксаною і її доньками. У закладі діяв певний розклад дня – підйом, душ, кухня, прогулянка, обід. Всі жінки спілкувалися поміж собою, разом обирали та переглядали різні мотивуючі фільми (потім обговорювали їх з психологом), грали в ігри. Жінок забезпечували всім необхідним, з ними завжди залишалися соціальний працівник та психолог.

Колишній чоловік дзвонив її родичам, розшукував... Навіть почав видавати себе за жертву обставин та розповідати сусідам, що Оксана втекла від нього із коханцем: «А ніхто ж не знав, як ми реально жили. Весь жах був у закритому будинку, а на людях виглядало навіть дуже гарно. Коли ми ходили вдвох, всі думали, що ми нерозлучна пара. Ніхто не знав, як він мене контролював».

Нове життя

З самого початку перебування у притулку жінка розуміла, що це тимчасово – їй треба бути незалежною, ставити дітей на ноги. Тому Оксана активно ходила на співбесіди та стажування, щоб знайти роботу. З цим, та з житлом, врешті допомогли родичі.

Наразі Оксана з доньками не можуть винайняти окремо квартиру і орендують кімнату у знайомої. Але для цієї сім’ї за щастя спокійно лягти спати та поїсти те, що хочуть. «Ніхто не каже, що правильно, а що – ні. Ми вільні. Так, жахи виникають у снах, але ми проговорюємо їх, розуміємо, що зараз все по-іншому, намагаємося думати позитивно», – розповідає Оксана.

Судовий процес з приводу її розлучення з Петром почався в червні минулого року. Відвідувати засідання самостійно вона боялася, тому жінку завжди хтось супроводжував: чи психолог від притулку, чи юрист, знайомі. До речі, чоловік не гребував навіть у присутності сторонніх кричати та шантажувати Оксану. Однак, із січня цього року жінка офіційно розлучена.

Зараз вона пригадує, як її, на щастя, вже колишній чоловік завжди наголошував: «Ви нікому не потрібні, вам ніхто не допомагатиме, підеш від мене – помреш». Ці слова зміцнювали невпевненість Оксани. Тепер же вона називає своєю найбільшою помилкою страх звернутися по допомогу до сторонніх: «А потрібно просити допомоги у всіх, навіть незнайомих. Я одна не змогла б всі питання вирішувати. Наприклад, ходити в суди. Він - освічена людина, знає закони, фінансів у нього більше (я пішла без грошей)». Жінка додає, що судові розгляди тривають: тепер Петро відсуджує меншу доньку, щоб вона проживала з ним. «Йому не потрібна дитина, як така. Просто використовує всі можливості, щоб нам не дати спокою», – нарікає Оксана.

Епілог

Цілий рік колишній чоловік-аб’юзер не знає, де перебувають Оксана з дітьми. Доньки змінили школу. Старшій вже п'ятнадцять років, а меншій – тринадцять. Мати з усіх сил намагається допомогти їм з адаптацією: по можливості відправляє на екскурсії, гуляти з друзями, в кафе. Прагне, щоб вони більше знайомилися та спілкувалися, а не сиділи вдома, як було раніше.

Про переїзд до іншого міста Оксана розмірковувала, але складнощів чимало. Так чи інакше, в іншому місті дівчата будуть взагалі відірвані від кола знайомих, і для них це буде черговий стрес. Старша донька наразі закінчує дев’ятий клас. Та й сама Оксана нарешті знайшла добру роботу, яку не може зараз втратити, ще й навчається на магістратурі.

Всі знайомі радять їй оформити аліменти, щоб у матеріальному плані було трошки легше. Але ні Оксана, ні її доньки не хочуть ніякої допомоги від Петра: «Діти мені так і говорять – не потрібно. Ми хочемо повністю розірвати з ним зв’язок».

Спеціалістка з комунікацій Фонду ООН у галузі народонаселення Альона Зубченко підкреслює, що створення притулків та робота мобільних бригад соціально-психологічної допомоги – це компоненти великого проекту боротьби із домашнім насильством їхнього Фонду. Сюди також входить підтримка створення підрозділів поліцейської мережі «ПОЛІНА» (про це можна детальніше почитати тут; підтримка змін законодавства, в тому числі, криміналізація домашнього насильства і посилення відповідальності за домашнє насильство, інформаційна кампанія «Розірви коло».

Проект був розпочатий в 2015 році, як реакція на гуманітарну кризу і воєнні дії на Сході України, і починався з Донецької, Луганської та Харківської областей. Але з минулого року став національним проектом боротьби з домашнім насильством. «Основна мета проекту загалом – створення міжвідомчої координації між різними службами, які зобов'язані реагувати на випадки домашнього насильства, формування нульової толерантності до насильства в українському суспільстві», – пояснює Зубченко.

Експертка розповідає, що створення притулків в межах проекту зазвичай відбувається за наступною схемою: місто або область виділяє для цього приміщення, коштом Фонду створюється притулок, навчаються працівники, притулок починає працювати. Деякий час він утримується коштом Фонду, але потім (і це обов'язкова умова створення притулку в тому чи іншому місті) притулок має перейти у місцевий бюджет і фінансуватися державним коштом. Наразі більшість із восьми притулків Фонду со-фінансуються з місцевого бюджету. А з 2020 року усі будуть передані на фінансування на місцях.

Адреси і номери телефонів притулків ніде не зазначаються – це пов'язано з безпековими питаннями перебування там жінок. Потрапити в притулок можна через поліцію – коли жінка викликає поліцію та складається протокол, вона заявляє про свою потребу у безпечному місці для перебування. Поліція у контакті з притулками, і може привести туди жінку з дітьми або саму. Також у притулки жінок привозять мобільні бригади соціально-психологічної допомоги (в тих областях, де є притулки, мобільні бригади з ними у контакті).

Наразі в Україні працює 49 мобільних бригад соціально-психологічної допомоги. Вони складаються із соціального працівника, психолога та водія. Інформація про ці служби та всі контакти всіх мобільних бригад по Україні розміщені на сайті http://rozirvykolo.org/. Крім того, реалізуються інформаційні кампанії в соціальних мережах, розміщується реклама в транспорті, обласні адміністрації мають максимально поширювати цю інформацію (Фонд підписав відповідні меморандуми про взаєморозуміння).

«Мобільна бригада за дзвінком може приїхати безпосередньо додому до постраждалої і на місці надати первинну психологічну допомогу. А далі вирішити, потрібно цю людину транспортувати до притулку, чи їй потрібна інша допомога», – пояснює Альона Зубченко.

Перебувати у таємному притулку жінка може не більше шести місяців (зазвичай, два-три). Там їй надається комплекс послуг і допомоги, обов’язково працюють психологи, соціальні працівники, у деяких притулках є юристи, в інших передбачена можливість скористатися послугами центрів надання вторинної правової допомоги. Для всіх постраждалих притулки безкоштовні.

***

Фонд ООН у галузі народонаселення проводить чимало досліджень на тему поширенння домашнього насильства, про те, скільки людей від нього страждає, звертається по допомогу, вважають домашнє насильство прийнятним або не прийнятним.

За даними Фонду, в Україні більше одного мільйона жінок щороку зазнають фізичного та сексуального насильства. Це, приблизно, кожна п'ята жінка. І це мова не йде про психологічне насильство.

Останні дослідження Фонду свідчать про наступне: 18% чоловіків вважають, що чоловік має право вдарити або побити дружину, якщо, наприклад, дізнається про її зраду. Фактично, кожен третій український чоловік має знайомих, які вчиняли фізичне насильство щодо власних дружин і партнерок. 10% чоловіків в Україні вважають, що жінка має терпіти насильство задля збереження сім'ї.

«Ці жахливі цифри є доказом того, що поки що, на жаль, наше суспільство толерантне до випадків домашнього насильства», – підкреслює спеціалістка із комунікацій Фонду ООН у галузі народонаселення Альона Зубченко.

Зважаючи на масштаби країни та наявні проблеми з толеруванням домашнього насильства, слід констатувати: шелтерів ще дуже мало, і владі на місцях треба це змінювати. Разом з тим, в будь-якому випадку, про домашнє насильство не можна мовчати. Якщо це сталося з вами – не мовчіть та не терпіть. Дзвоніть в поліцію, звертайтесь в медичні структури чи соціальні установи, не бійтеся просити про допомогу сторонніх людей. Пам’ятайте – в Україні вже кілька місяців домашнє насильство є кримінальним злочином. І кожен злочинець має отримати своє.


Джерело: УНІАН 11 квiтня 2019


Тегинасильство щодо жінок,   права жінок,   насильство у сім'ї

НАШІ ПРОЕКТИ

Гендерний Моніторинг Виборів Голів та Рад ОТГ за 2015-2017 рр.

Аналітичний звіт «Гендерний моніторинг виборів голів та рад ОТГ» розкриває кількісний і якісний аналіз гендерного виміру перших виборів до ОТГ, а саме: аналіз кількісного представництва жінок і чоловіків серед кандидатів у сільські, селищні та міські ради ОТГ, тенденції участі жінок у якості кандидаток до рад та голів ОТГ, гендерний склад рад ОТГ та обраних голів ОТГ, інтерв’ю з кандидатками 60 ОТГ на голів та у склад рад ОТГ. Збірник містить висновки та рекомендації щодо посилення ролі й участі жінок у політичному житті.
 

Альтернативна доповідь по виконанню України конвенції щодо дискримінації жінок

 

Дослідження Громадської Думки з Питань Участі Жінок у Політичних Процесах

Дане дослідження допомагає знайти відповіді на деякі з цих запитань та демонструє, що саме з приводу політичної участі жінок думають громадяни і громадянки, та які подальші кроки потрібно здійснити для того, щоб заявлена в Конституції України стаття 24 щодо надання жінкам і чоловікам рівних прав і можливостей була реалізована.
 

Внутрішня політика Жіночого консорціуму України з захисту дітей

Жіночий консорціум України прагне забезпечити захист усіх дітей, з якими ми працюємо. Ми прагнемо просувати права дитини, включаючи участь дитини в питаннях, які стосуються її інтересів. Саме тому Жіночий консорціум України розробив внутрішню політику захисту дитини, аби впевнитись, що всі працівники та волонтери, які контактують з дітьми, не порушували їх прав.